Народилася Марія Йосипівна 3 квітня 1925 року в с. Озаринці Могилів-ЇЇ батько Горщук Йосип Назарович, 1900 року народження загинув під час війни. Мати – Горщук Ірина Іванівна, 1899 року народження, все життя прожила в селі Озаринці та працювала в колгоспі. У 8 років пішла в 1-й клас Озаринецької середньої школи. До початку війни закінчила вісім класів, а під час окупації проживала з батьками на окупованій території, займалася домашнім господарством. Після звільнення території навчалася у 2-х річній школі медсестер, яку закінчила у 1946 році і була направлена на у Хотинську міську лікарню, у якій пропрацювала до 1951 року. Без відриву від виробництва закінчила 10 класів Хотинської середньої школи. В цей час у Марії Йосипівни виникло бажання осягнути юриспруденцію, оскільки вона вибиралася народним засідателем у Хотинський народний суд і бачила цю роботу зсередини. За рекомендацією партійних органів в 1951 році вона була направлена на навчання у Львівську юридичну школу. Після її закінчення на протязі року працювала нотаріусом у Ратнівському районі Волинської області, а з 18 грудня 1954 року вибрана народним суддею Колпського району цієї ж області, працюючи на цій посаді шість років. Звільнена з посади судді за власним бажанням. Даючи характеристику молодій судді в.о. голови обласного суду зазначає про виключну добросовісність у роботі судді та у громадській діяльності. В червні 1961 року Марію Йосипівну , після закінчення Київського національного університету ім. Шевченка, прийнято у Вінницьку обласну колегію адвокатів.
Чесність та принциповість, на протязі багатьох десятиліть Горщук М.Й. виявляла, працюючи адвокатом у Мурованих-Курилівцях (з червня 1961 року), завідуючою ЮК Барського та Могилів-Подільського районів, маючи відкриту та непоказну повагу від колег та клієнтів.
В 1999 році Горщук М.Й. нагороджено державною нагородою – медаллю «Захиснику Вітчизни».
23 квітня 2005 року згідно поданої заяви у 80 річному віці її відраховано зі складу адвокатського об’єднання.
Народився Віталій Георгійович 15 квітня 1928 року в селянській багатодітній родині в с. Ковалі Чувашської АРСР, де окрім Віталія було ще семеро дітей. Не дивлячись на важкі передвоєнні роки, батьки зуміли виховати та дати належну освіту всім своїм дітям: серед дітей були полковник медичної служби, заслужений лікар, військовослужбовець, директор, інженер виробничого відділу, старший слідчий міліції, завуч школи.
Сам Віталій Георгійович до зайняття адвокатською діяльністю пройшов довгий та тернистий шлях майже у 20 років, працюючи робітником на заводі, рахівником колгоспу, курсантом школи молодших військових спеціалістів, помічником начальника штабу по кадрам, телеграфним техніком, майстром будівельного управління, головою профспілки будівельного управління, юридичним консультантом БУ-3.
Ще в 1946 році його було нагороджено державною нагородою «За доблесный труд в ВОВ 1941-1945 г.г.»Тільки в 37 років, маючи диплом Кишинівського державного університету, Віталія Георгійовича було призначено народним суддею у м. Вінниці, де він пропрацював на протязі семи років. У зв’язку з ліквідацією народного суду м. Вінниці з 26.06.1972 року в 44 роки Віталія Георгійовича призначено адвокатом юридичної консультації №2 м. Вінниці, яка залишилася єдиним місцем його роботи до 2005 року.
14 листопада 1984 року його було призначено завідуючим цією консультацією (Замостянського району). Керуючи таким складним механізмом, Грачов В.Г. проявив все своє вміння, життєву мудрість та досвід, маючи чисельні нагороди. За 20 років він виховав ціле покоління адвокатів високої кваліфікації, які з честю продовжують його настанови та традиції консультації.
Слід зауважити, що адвокати , які працювали з Грачовим В.Г., відмічають його пунктуальність, жорстку дисципліну. Жоден за адвокатів не міг безпричинно прогуляти, записуючи кожну свою годину в спеціальний журнал. Вони пам’ятають записи Грачова В.Г. в цьому журналі: «Где Вы, товарищ адвокат…». Вже в 1986 році колектив Замостянської ЮК зайняв друге місце серед всіх консультацій області з врученням Почесної грамоти та грошової премії. На протязі двох десятиліть ця консультація була одною з перших, а в 1989 році визнана першою. В 1990 році Міністерством юстиції УРСР колективу консультації присуджено перше місце та премійовано грошовою премією.
Справу Віталія Георгійовича продовжує його син Анатолій.
Народилася Клавдія Василівна 2 жовтня 1922 року в с.Нікітскоє Подольского району Московської області в родині робітника. Її батько Денисов Василь Іванович до війни працював слюсарем та начальником цеху на заводі, а в 1941році був демобілізований в армію, мав важкі поранення, від яких в 1945 році помер. Мама – Денисова Ганна Григорівна працювала ткачихою та чорноробочою на фабриках Москви.
З 1930 по 1940 р.р. Клавдія Василівна закінчила школу-десятирічку та отримала середню освіту, після чого вступила на навчання до Московського юридичного інституту, отримавши в 1944 році диплом юриста. За державним розподілом в серпні 1944 року її направлено на роботу у м. Вінницю народним суддею та членом Вінницького обласного суду. Після двох років праці суддею за заявою від 05.06.1946 року Клавдію Василівну прийнято в члени колегії адвокатів з місцем роботи у м.Вінниці.
Даючи характеристику молодій судді Голова обласного суду Даценко в 1946 році зазначав: «Денисова проявила себя, как добросовестный и способный работник. При рассмотрении дел отношение Денисовой всегда было государственное. В работе исполнительна. Среди коллектива пользовалась авторитетом».
Вже через рік Голова Президії Вінницької колегіїадвокаті Хлипко у характеристиці зазначає, що Денисова «молодой, способный и растущий адвокат». Ще навчаючись в середній школі Клавдія відвідувала театральний гурток, що пригодилося їй під час адвокатської діяльності і про що вона часто розповідала. На протязі всієї адвокатської діяльності її супроводжували природній талант оратора, принциповість у відстоюванні своїх принципів (« я не умею петь дифирамбов, поэтому скажу то, что считаю нужным»), інтелігентність у взаємовідносинах з колегами та клієнтами, напружена адвокатська та громадська робота.
Так за 11 місяців 1948 року вона прийняла участь в 25 кримінальних справах в судах першої інстанції, 78 справах другої інстанції, по 21 цивільній справі, підготувала 16наглядових скарг,6 заяв, 25 письмових порад. В акті перевірки роботи зазначається про ідеальну якість порад, ведення досьє , складання ділових бумаг, виступів в судах. Вона знаходила також час на підвищення свого ідейно-політичного рівня: «Выписывает и читает газеты «правду», «Комсомольскую правду, «Литературную газету». Читает художественную литературу. За последнее время прочла 6: Шаврон «Исторические женщины», Фейхтвангер «Безобразная герцогиня». Э.Грин «Ветер с юга», Фадеева «Молодая гвардия» и др. По повышению деловой квалификации читает юридические журналы «Социалистическая законность», «Советское государство и право», сборники статей «Защита по уголовным делам» Перлова, «Предание суду» Вышинского, «Теория судебных доказательств».
З 16.12.1952 року згідно поданої заяви Клавдія Василівна відрахована з Вінницької колегії адвокатів у звязку з переїздом у м. Молотовськ за місцем проживання чоловіка-військовослужбовця.
13 березня 1954 року вона повернулася у Вінницю, мотивуючи це тим , що «в настоящее время я нахожусь в очень тяжелом положении. На моем иждивении маленький ребенок. Никаких средств к существованию у меня нет. Учитывая, что у меня в Виннице имеется жилплощадь, а переезд в район с маленьким ребенком невозможен, прошу определить место работы в пределах г. Винницы». Щоденна подальша робота Денисової К.В. адвокатом, а с особливо її виступи в судах можуть слугувати взірцем для цілих поколінь адвокатів.
Із висновку по конкретній справі адвоката за 1967 рік: «Адвокат Денисова поставила перед судебной коллегией по уголовным делам Областного суда сугубо теоретический вопрос: как необходимо квалифицировать действия Мовчана.Не отрицая того, что факт нанесения побоев Василиничу нашел вое подтверждение в материалах дела, адвокат Денисова совершенно правильно поставила вопрос о необходимости квалификации действий Мовчана по ст.103 УК УССР. Речь Денисовой была настолько теоретически обоснованной, что могла бы послужить лекцией по теме «О совершении преступления в состоянии сильного душевного волнения». Теоретически обосновав правильность квалификации действий Мовчана по ст.103 УК, адвокат Денисова очень хорошо провела анализ собранных по делу доказательств. Она также правильно и убедительно изложила смягчающие вину обстоятельства, установленные судом. Речь Денисовой могла бы послужить образцом юридической грамотной, убедительной, хорошо подготовленной речи адвоката.»
Із висновку по конкретній справі за 1970 рік: « Настойчивость Денисовой К.В.и выяснение обстоятельств помогли суду сделать вывод о несостоятельности обвинения Корчинского по ст.ст.86-1 и 168 ч.2 УК УССР. Суд оправдал Корчинского по этим обвинениям.»
Окрім адвокатської діяльності Клавдія Василівна приймала активну участь в громадському житті міста як член президії Вінницької жіночої Ради та товариства «Знання».
Цікава характерна деталь, що було рідкістю у ті часи: 18 серпня 1962 року Денисову К.В. було рекомендовано у поїздку по туристичній путівці в Чехословаччину та Угорщину.
З 1 серпня 1983 року Клавдія Василівна вийшла на заслужений відпочинок. Традиції Клавдії Василівни як адвоката з великої букви з честю зберігає та продовжує її дочка адвокат Костика Наталя Олександрівна.
Народився Антон Іванович 1922 року в м. Погребище Вінницької області в родині робітника. Після закінчення десятирічки ще в 1940 році його було призвано до лав армії, і тільки в 1947 році демобілізовано. Всю службу Антон Іванович відбув у військово- морських силах на Далекому Сході. Після повернення додому працював інспектором відділу кадрів цукрового заводу, з 1948 по 1950 рр. навчався у Київській юридичній школі, після закінчення якої його обрано суддею 1–ї дільниці Костопільського району Рівненської області. З 1952 по 1956 роки Антон Іванович трудився ревізором по судах управління юстиції по Вінницькій області, а з 1959 по 1962 рр. – членом Вінницького обласного суду.
21.05.1962 р. до Президії Вінницької обласної колегії адвокатів надійшла заява Джури А.І., написана дуже красивим каліграфічним почерком, який супроводжував його все життя, з проханням прийняти його на посаду адвоката в одну із юридичних консультацій м. Вінниці. Свою заяву він мотивував тим, що його звільнено від посади судді обласного суду через стан здоров’я.
До цього часу Антон Іванович вже закінчив повний курс Всесоюзного юридичного заочного інституту по кваліфікації юрист.
9 червня 1962 року Джуру А.І. прийнято на роботу адвокатом Вінницької районної консультації, а з 1 квітня 1964 року – адвокатом 1-ї ЮК м. Вінниці.
У всіх атестаціях Джури А.І. зазначається про те, що він являється грамотним та кваліфікованим юристом. Допомога, яка надається громадянам, організаціям та підприємствам вирізняється принциповістю та цілеспрямованістю. Ретельна підготовка і таке ж ведення справ, логічність та ясність викладення думки в ділових паперах вигідно відрізняли роботу адвоката Джури А.І.
Адвоката Джуру А.І. також вирізняла виключна наполегливість при доказуванні своєї правоти. Так в 1970 році він здійснював захист Галюка, який обвинувачувався у вбивстві та зґвалтуванні неповнолітньої. Не дивлячись на те, що весь гнів потерпілих поряд з обвинуваченим також було направлено і на адвоката, який його захищав, враховуючи те, що Галюка засудили до смертної кари, адвокат вжив титанічних зусиль по його захисту, неодноразово звертався до Верховного суду УРСР і таки спромігся зміни смертної кари на позбавлення волі. І таких справ у Джури А.І. було десятки.
В провадженнях по кожній зі справ досьє містить все для захисту: витяги з законодавства, судової практики, копії майже всіх документів слідчої справи, хронологія подій, тексти усіх виступів та клопотань адвоката, тести виступу в судових дебатах і т.і. За таке відношення до своїх обов’язків Антон Іванович неодноразово заохочувався, залишаючись на бойовому посту до останнього дня 21 лютого 1997 року.
Зінченко Антоніна Миколаївна (1922 р.н.) «Большой вклад в деле укрепления могущества социалистического государства вносят советские женщины,…они развернули свои творческие способности, стали активной созидательной силой социалистического общества».
виписка з протоколу засідання ВІННИЦЬКОЇ КОЛЕГІЇ АДВОКАТІВ
Саме про Антоніну Миколаївну можна з легкістю сказати ці слова. Вона запам’яталась як добросовісний та кваліфікований адвокат, що відзначається скромністю та моральною витримкою.
Народилася Антоніна Миколаївна в грудні далекого 1922 року в сім’ї робочих у місті Ворошиловграді, що нині носить назву Луганськ. Батько, Зінченко Микола Прохорович – працював керівником Вінницького обласного військ торгу; мати, Зінченко Тетяна Андріївна – займалася домашнім господарством та вихованням дітей – маленької Антоніни та її сестри. У 1931 році пішла навчатись у перший клас Ворошиловградської середньої школи № 7, яку закінчила в 1941 році. У серпні цього ж року, Антоніна була зарахована на перший курс фізико-математичного факультетуВорошиловградського педагогічного інституту. Проте заняття вчасно не розпочались і Антоніна Миколаївна отримала тимчасову академічну відпустку та влаштувалася ученицею рахівника в Станично-Луганський районний харчокомбінат. Тут вона працювала до листопада 1941 року, проте, у зв’язку із воєнними діями, їй довелось евакуюватися до Казахської РСР, де проживала в селі Слов’янка до квітня 1942 року. Згодом Антоніна Миколаївна повернулася до Ворошиловграда, але вже в липні 1942 року була змушена евакуюватися повторно. В селі Серебряковка Ростовської області німецькі війська наздогнали її, тут Антоніна Миколаївна втратила батька та була змушена знову повернутися у Ворошиловград, окупація якого тривала ще сім місяців. У цей період вона ніде не працювала. У лютому 1943 року місто звільнили від німецької окупації.
З квітня по листопад 1943 року Антоніна Миколаївна працювала бухгалтером-касиром, але була звільнена у зв’язку із вступом до Харківського національного юридичного інституту. У 1947 році закінчила навчання. Цей рік відзначився ще й тим, що доля звела Антоніну з Головко Василем Петровичем, вони оформили шлюб у 1947, а вже в 1948 році в пари народився син Володимир, а згодом у 1949 – син Микола. Чоловік Антоніни Миколаївни працював ревізором Управління міністерства юстиції у Вінницькій області, потім майже все життя – адвокатом.
Міністерство юстиції УРСР по закінченні навчання направило Антоніну Миколаївну до Вінницької колегії адвокатів. Після успішного проходження стажування вона була зарахована до складу колегії та розпочала роботу адвокатом.
Професійна діяльність спершу не була легкою. Президія Вінницької колегії адвокатів на своїх засіданнях неодноразово критикувала роботу Антоніни та робила зауваження щодо її виступів і викладу доказів у суді. Проте критика дала свої позитивні наслідки. Завдяки наполегливій роботі над собою, Антоніна Миколаївна змогла досягти значних результатів. З часом, Президія Вінницької колегії адвокатів у своїх протоколах зазначила : «т.Зинченко добросовестно работает над собой по повышению идейно-политического уровня и деловой квалификации…»
Антоніна Миколаївна всебічно розвивала свої знання та робила все можливе для покращення свого професійного рівня. Так, Комісія по атестації адвокатів Вінницької області відзначила,що вона «…читает центральные и местные газеты, а также художественную и юридическую литературу; учится в вечернем коммунистическом университете, где успешно усваивает учебную программу; принимает активное участие в общественно-массовой работе».
Адвокатом Вінницької колегії адвокатів Антоніна Миколаївна пропрацювала аж до самої пенсії. Вона спеціалізувалась переважно на кримінальних та цивільних справах. Члени комісії якості роботи адвокатів зазначили: « Опыт добросовестного и грамотного ведения дел адвокатом Зинченко А.Н. достоин распространения среди адвокатом области».
У 1977 році Антоніна Миколаївна написала заяву із проханням звільнити її у зв’язку із виходом на заслужену пенсію. Після цього її професійна діяльність на теренах української адвокатури була завершена.
Народився Валерій Павлович 10 травня 1939 року в селі Бирлівка Бершадського району Вінницької області у сім’ї вчителя. Батько, Павло Матвійович, працював у школі вчителем біології. Мати, Інна Іванівна, померла у 1962 році. Валерій Павлович також мав сестру Таїсію. У 1946 році пішов у перший клас Бирлівської семирічної школи, яку закінчив у 1953 році. У цьому ж році був прийнятий у Всесоюзний Ленінський комуністичний союз молоді.
У 1953 році продовжив навчатися у Бирлівській школі, після закінчення якої, поїхав до Львівського технікуму механічної обробки деревини. Після закінчення навчання його призначили на посаду начальника цеху в артіль «Деревообробник». У жовтні 1959 року Валерія Павловича призвано в Радянську Армію. Він служив до 1962 року.
Одружився із вчителькою на ім’я Галина Миколаївна. У 1965 році у них народилася дочка Ольга. Після демобілізації у 1962 році його було прийнято у члени КПРС.
Цього ж року Валерій Павлович відправився на навчання у Харківський юридичний інститут.На п’ятому курсі його зарахували стажером Вінницької обласної колегії адвокатів та направили проходити стажування у Барську юридичну консультацію. «За время прохождения стажировки т. Козак проявил необходимые знания и теоретическую подготовку для работы в адвокатуре. Проявлял активность в жизни консультации, дисциплинирован , скромен в быту. Он добросовестно выполнял даваемые ему поручения по оказанию юридической помощи предприятиям, организациям и гражданам. Юридически грамотно составляет правовые документы. В коллективе работников суда, прокуратуры и юридической консультации пользуется авторитетом».
Після успішного проходження стажування його направили на роботу адвоката у Барську юридичну консультацію. За час роботи у консультації відзначався позитивними відгуками та характеристиками. Зокрема, Президія Вінницької обласної колегії адвокатів зазначала: «Юридически грамотен, к возложенным на него обязанностям относится добросовестно. Чутко относится к жалобам и запросам трудящихся, требовательный к себе . Много внимания уделяет повышению своей квалификации и идейно-политического уровня. Среди коллектива юридической консультации пользуется авторитетом».
В 1967 році Валерій Павлович написав заяву із проханням звільнити його за власним бажанням, аргументуючи це тим, що на його думку, краще реалізувати себе як спеціаліст він зможе на службі в органах суду і прокуратури. Він був направлений на роботу інструктора Барського райкому КП України.
З 1969 по 1970 роки працював помічником прокурора в місті Жмеринка. Згодом знову повернувся на роботу адвоката в Барську юридичну консультацію.
За час роботи в консультації зарекомендував себе як грамотний юрист, дисциплінований працівник та скромна, стримана особа. Брав активну участь у громадській роботі району. Добросовісно ставився до покладених на нього обов’язків.
У 1974 році Валерія Павловича призначили керівником юридичної консультації Барського району. Він користувався авторитетом серед колег та громадськості. Активно здійснював роботу по попередженню правопорушень в області, систематично працював над підвищенням своєї кваліфікації та ідейно-правового рівня. «За достижение высоких результатов в социалистическом соревновании по оказанию юридической помощи гражданам и организациям наградить Почетной грамотой президиума областной коллегии адвокатов и обкома профсоюза адвоката юридической консультации Барского района Козака Валерия Павловича».«За активную работу в оказании юридической помощи гражданам по гражданским делам выдать премию адвокату юридической консультации Барского района Козаку Валерию Павловичу – 25 рублей». «За многолетнее добросовестное отношение к своим профессиональным обязанностям и в связи с 50-летием со дня рождения наградить адвоката юридической консультации Барского района Козака Валерия Павловича Почетной грамотой и ценным подарком на сумму 50 рублей».
Копач Федір Авдійович народився в с. Косачівка Остерського району Чернігівської області в родині землеробів. В 1926 році його батьки спочатку переїхали на постійне місце в Запорізьку область, а з 1933 року – в с. Волевачі Остерського району. Тут Федір закінчив Остерську середню школу в 1938 році та поступив в Київський лісогосподарський інститут, який покинув через два місяці через матеріальну скруту. На протязі року працював вчителем у початковій школі, а в кінці 1939 року був призваний на службу в армію. Після початку війни зразу ж попав на фронт. В жовтні 1941 року під Мелітополем був полонений німцями, однак через 10 днів втік з полону. До травня 1943 року переховувався у своїх батьків , а з 5 травня 1943 р. вступив в партизанський загін, з яким приймав активну участь у боях з німецькими загарбниками, а потім в рядах регулярної армії до 10.02.1945 р.( до тяжкого поранення).
Знаходячись у госпіталі після ампутації лівого бедра, в 1945 році Федір Андрійович поступив на навчання у Київську юридичну школу, яку закінчив в 1947 році та був направлений на роботу у Вінницьку область.
З 1947 року по квітень 1952 року працював нотаріусом Козятинської нотаріальної контори., а з 25 квітня 1952 року – членом Вінницького обласного суду.
Рішенням Президії Вінницької обласної колегії адвокатів від 23 лютого 1962 р. його прийнято у адвокати на посаду секретаря Президії, а потім і заступника Голови президії.
В 1972 році за багаторічну роботу в органах юстиції та добросовісне відношення до виконання професійних обов’язків Копача Ф.А. було нагороджено Грамотою Міністерства юстиції України, чисельними нагородами Президії.
З 1 січня 1998 року Федора Авдійовича відраховано зі складу адвокатів згідно поданої заяви.
Кримський Володимир Йосипович (1899) МАЙЖЕ СТОЛІТНЯ ІСТОРІЯ АДВОКАТУРИ В ОДНІЙ ОСОБІ
Кримський В.Й. народився 1 жовтня 1899 року у м. Піщанка Вінницької області в інтелігентній та освіченій родині – його батько закінчив Московський університет і працював педагогом, після жовтневого перевороту 1917 року завідував трудовими школами у м. Вінниці. Мама знаходилася на утриманні батька та займалася вихованням дітей. Брат Володимира працював начальником цеху металургійного комбінату у м. Сталіно.
Володимир Йосипович в буремні 1917-1918 р.р. навчався в комерційному училищі у м. Харкові , який закінчив і на початку 1919 року переїхав до батьків у м.Вінницю, де працював на початку 20-х років на різних посадах Наркомату продовольства у м. Вінниці та м. Гайсині.
Після закінчення у 1928 році однорічних юридичних курсів його було зараховано у склад Вінницької обласної колегії та направлено на роботу завідуючим юридичною консультацією у м. Хмільник. На цій посаді Володимир Йосипович пропрацював до 1934 року, потім перевівся у 1-у ЮК м. Вінниці, де працював по 1941 рік (до евакуації родини у м. Джелал-Абад Киргизії).
В 1938 році під час масових репресій Кримського В.Й. за наклепом було арештовано. Він знаходився під слідством та вартою майже чотири місяці, після чого (що було вкрай рідко) його виправдали , звільнили з-під варти, поновили на роботі адвокатом з виплатою платні за вимушений прогул.
Вже з 06.11.1941 року його було прийнято на роботу адвокатом у м. Джелал-Абад. В 1945 році за урядовим розпорядженням міністерства юстиції України Володимира Йосиповича переведено ум. Вінницю. Ще будучи в Киргизії він закінчив Всесоюзний заочний юридичний інститут, отримавши повну вищу освіту.
Не так просто було адвокату пристосуватися на новому-старому місці в ЮК №1. Зразу ж на його посипалися наклепи, що було пов’язано з загальною громадсько-політичною обстановкою в країні, необхідністю доводити свою невинуватість в абсурдних обвинуваченнях (троцькізмі, саботажі і т.і.). На щастя до репресій справа не дійшла, але на роботі це сказалося.
Як було прийнято характеризувати адвокатів у ті часи. Перший атестаційний лист за 27 грудня 1948 року свідчить про наступне: «Адвокат Крымский работает над повышением свого идейно-политического уровня…законспектировал и изучил Краткий курс истории ВКП(б) и отдельные произведения классиков марксизма-ленинизма «Что делать», «Шаг вперед, два шага назад», «Вопросы теории», «Манифест коммунистической партии». Тов. Крымский читает центральные, республиканские и местные газеты, журнал «Огонек»…из юридической литературы «Соцзаконность», «Советское государство и право» а также практику Верховного Суда СССР. Из художественной литературы за обследуемый период им прочтено «Счастье» Павленко, «Буря» Эринбурга, «Почти три года», «Подпольный обком действует», «Крымское подполье» и др. Перечитывает произведения классиков русской и иностранной литературы.»
Що стосується якості роботи: «Деловые бумаги составляет юридически грамотно. Досье ведет по всем делам и из них явствует, что адвокат старательно готовиться к участию и выступлению по делам».
За 11 місяців 1948 року Кримський В.Й. прийняв участь по 58 кримінальних справах першої інстанції, та 116 кримінальних справах суду 2-ї інстанції., надано 227 консультацій, складено більше 40 наглядових та касаційних скарг, здійснено обслуговування однієї організації.
За Кримським В.Й. закріплено стажиста, він являється членом редколегії стіннівки «Радянський адвокат», членом консультаційного бюро при колегії адвокатів, виступає з лекціями перед населенням.
Його заробітна плата склала в середньому за місяць 4449 крб.
Така активність багатьом не подобалася. Так у характеристиці за 4.12.1948 року зазначалося: «Проявляет тенденцию к погоне за большими заработками».
В травні 1949 року Кримський В.Й. відмовився від примусового направлення на роботу у Ямпіль. На засіданні Президії він пояснював великою родиною, необхідністю ремонтом квартири і т.і. Однак недоброзичливцями це не було прийнято до уваги і, не дивлячись на зазначену вище атестацію, через наклепи та доноси 14 червня 1949 року Кримського В.Й. виключено із складу колегії адвокатів. Міністерство юстиції України, розглянувши скаргу звільненого, не знайшло підстав для поновлення адвоката на роботі. І тільки при особистому розгляді справи Заступником міністра юстиції СРСР 20 вересня 1949 року Кримського В.Й. поновлено на роботі адвокатом 1-ї ЮК.
В 1953 році ( як відголосок Сталінський часів) Кримського В.Й. повторно виключено зі складу адвокатів за « недостойное поведение в суде , выразившееся в том, что при защите интересов подсудимого Когана стал на путь выгораживания расхитителей народного добра, неправильно ориентировал суд на изменение квалификации…». І тільки через рік митарств Кримського В.Й. було поновлено на роботі.
60-70-і роки, які назвали роками «відлиги» дали змогу Кримському В.Й. спокійно працювати до 76 років, віддаючи сі свої сили та знання клієнтам та колегам.
Завдяки таким ентузіастам справи, як Кримський В.Й., адвокатське об’єднання «Вінницька обласна колегія адвокатів» має у власності приміщення у центрі міста – третій поверх по вул. Соборна, 53. Заразу ж по приїзду у Вінницю в 1945 році Кримський В.Й. зініціював у суд позов про визнання за адвокатським об’єднанням право надбудови зруйнованого третього поверху. Добившись позитивного рішення суду , в 1946 році Кримський В.Й. разом з іншими адвокатами, у більшості за власні кошти за договором з «Житлобудуправлінням» надбудували третій поверх, який є «домівкою» та робочим місцем декількох поколінь адвокатів, та з 2000 року належить на праві власності адвокатському об’єднанню «ВОКА».
Пишучи заяву про відрахування зі складу адвокатської колегії 20 грудня 1974 року Володимир Йосипович зазначає «Благодарю президиум за хорошее и внимательное отношение за период работы в адвокатуре. Если понадобиться моя помощь при проверке или изучении качества работы адвокатов, обещаю помочь, будучи пенсионером.»
Народився Павло Володимирович 7 липня 1924 році у родині Жмеринського залізничника. Він з того покоління, коли випускний вечір після закінчення середньої школи прийшовся на 22 червня 1941 року, і молодий хлопець вже з вересня 1941 року був в армійських рядах – спочатку у військовому училищі у Томську, а з квітня 1942 року – у діючій армії на фронті, командиром взводу розвідників. До вересня 1943 року приймав активну участь у бойових операція, нагороджений Орденом Вітчизняної війни 1 ступеню, 5-ма медалями та Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
В вересні 1943 року демобілізований через тяжке поранення, наслідком якого стала повна сліпота.
Не дивлячись на це, 19-річний хлопець знайшов у собі сили та мужність не впасти духом, ще в госпіталі у Казані поступив на перший курс юридичного факультету університету, а закінчив курс правознавства вже в Київському університеті в 1948 році.
15 березня 1949 року Павла Володимировича було зараховано до складу Вінницької колегії адвокатів у Жмеринську юридичну консультацію, де він і пропрацював до виходу на пенсію 23 квітня 1992 року (адвокатом, завідуючим консультацією), тобто маючи 43 роки адвокатського стажу.
Чи може хтось собі уявити ситуацію, коли людина, яка нічого не бачить, добросовісно виконує адвокатські обов’язки , не тільки надаючи усні консультації, але і приймаючи участь у різних категоріях справ в судах, складаючи велику кількість процесуальних документів.
Так тільки за період стажування з 10 травня 1948 року по 9 березня 1949 року ним дано 125 усних консультацій, складено 202 позовні заяви, написано 5 скарг в порядку нагляду, 19 касаційних скарг, він прийняв участь по 19 кримінальних справах у судах, у т.ч. по 2-х складних. Чи не є це прикладом для наслідування?
Окрім адвокатської роботи Павло Володимирович жив насиченим повсякденним життям: вникав та приймав участь у великій кількості подій, читав спеціальну юридичну та художню літературу, виступав з лекціями перед населенням, надавав юридичну підтримку багатьом колгоспам та промисловим підприємствам і т.і.
Слід зазначити, що у Павла Володимировича була ще й велика та дружня родина: дружина Зінаїда – 1924 р.н., дочка Лариса, 1946 р.н, дочка Тамара, 1949 р.н. та син Володимир, 1953 р.н.
Саме на таких мужніх людях тримається суспільство.
(1925) Батьківщиною Франца Борисовича є с. Журавне Хмільникського району, де він народився 28 липня 1925 року в родині землеробів – батьки все життя працювали біля землі. В 1940 році він закінчив 9 класів Уланівської середньої школи. Так сталися обставини, що в період окупації до звільнення території від фашистів в 1944 р., Франц Борисович залишався біля матері в окупованому селі, а після звільнення села – пішов на фронт у діючу армію, служив десантником та приймав участь в бойових операціях 1 Українського та 1 Білоруського фронтів. За бойові заслуги нагороджений багатьма державними нагородами. Приймав участь у звільненні Варшави, Дрездена та Берліна, за що отримав подяку від Сталіна та командуючого танковою армією Катукова та маршала Соколовського.
В 1946 році після демобілізації навчався в Кременецькому лісотехнічному технікумі Тернопільської області, працював майстром та начальником мехлісопункту, завідуючим лісоторговим складом, головним інженером Хмільникського райпобуткомбінату, техніком по будівництву у Деражнянському районі, начальником юридичного бюро ДПЗ-18 у м. Вінниці.
Навчаючись з 1965 по 1971 р.р. у Львівському університеті, Франц Борисович здобув спеціальність юриста.
З 17.09.1979 р. розпочалася його більш 30 річна адвокатська діяльність: ЮК Мурованокуриловецького , Калинівського та Ленінського районів. Він був та залишився еталоном адвокатської спільноти, людиною, яка чесно та добросовісно виконувала свій обов’язок на всіх ділянках, де би вона не працювала.
