Народився Павло Володимирович 7 липня 1924 році у родині Жмеринського залізничника. Він з того покоління, коли випускний вечір після закінчення середньої школи прийшовся на 22 червня 1941 року, і молодий хлопець вже з вересня 1941 року був в армійських рядах – спочатку у військовому училищі у Томську, а з квітня 1942 року – у діючій армії на фронті, командиром взводу розвідників. До вересня 1943 року приймав активну участь у бойових операція, нагороджений Орденом Вітчизняної війни 1 ступеню, 5-ма медалями та Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
В вересні 1943 року демобілізований через тяжке поранення, наслідком якого стала повна сліпота.
Не дивлячись на це, 19-річний хлопець знайшов у собі сили та мужність не впасти духом, ще в госпіталі у Казані поступив на перший курс юридичного факультету університету, а закінчив курс правознавства вже в Київському університеті в 1948 році.
15 березня 1949 року Павла Володимировича було зараховано до складу Вінницької колегії адвокатів у Жмеринську юридичну консультацію, де він і пропрацював до виходу на пенсію 23 квітня 1992 року (адвокатом, завідуючим консультацією), тобто маючи 43 роки адвокатського стажу.
Чи може хтось собі уявити ситуацію, коли людина, яка нічого не бачить, добросовісно виконує адвокатські обов’язки , не тільки надаючи усні консультації, але і приймаючи участь у різних категоріях справ в судах, складаючи велику кількість процесуальних документів.
Так тільки за період стажування з 10 травня 1948 року по 9 березня 1949 року ним дано 125 усних консультацій, складено 202 позовні заяви, написано 5 скарг в порядку нагляду, 19 касаційних скарг, він прийняв участь по 19 кримінальних справах у судах, у т.ч. по 2-х складних. Чи не є це прикладом для наслідування?
Окрім адвокатської роботи Павло Володимирович жив насиченим повсякденним життям: вникав та приймав участь у великій кількості подій, читав спеціальну юридичну та художню літературу, виступав з лекціями перед населенням, надавав юридичну підтримку багатьом колгоспам та промисловим підприємствам і т.і.
Слід зазначити, що у Павла Володимировича була ще й велика та дружня родина: дружина Зінаїда – 1924 р.н., дочка Лариса, 1946 р.н, дочка Тамара, 1949 р.н. та син Володимир, 1953 р.н.
Саме на таких мужніх людях тримається суспільство.
(1925) Батьківщиною Франца Борисовича є с. Журавне Хмільникського району, де він народився 28 липня 1925 року в родині землеробів – батьки все життя працювали біля землі. В 1940 році він закінчив 9 класів Уланівської середньої школи. Так сталися обставини, що в період окупації до звільнення території від фашистів в 1944 р., Франц Борисович залишався біля матері в окупованому селі, а після звільнення села – пішов на фронт у діючу армію, служив десантником та приймав участь в бойових операціях 1 Українського та 1 Білоруського фронтів. За бойові заслуги нагороджений багатьма державними нагородами. Приймав участь у звільненні Варшави, Дрездена та Берліна, за що отримав подяку від Сталіна та командуючого танковою армією Катукова та маршала Соколовського.
В 1946 році після демобілізації навчався в Кременецькому лісотехнічному технікумі Тернопільської області, працював майстром та начальником мехлісопункту, завідуючим лісоторговим складом, головним інженером Хмільникського райпобуткомбінату, техніком по будівництву у Деражнянському районі, начальником юридичного бюро ДПЗ-18 у м. Вінниці.
Навчаючись з 1965 по 1971 р.р. у Львівському університеті, Франц Борисович здобув спеціальність юриста.
З 17.09.1979 р. розпочалася його більш 30 річна адвокатська діяльність: ЮК Мурованокуриловецького , Калинівського та Ленінського районів. Він був та залишився еталоном адвокатської спільноти, людиною, яка чесно та добросовісно виконувала свій обов’язок на всіх ділянках, де би вона не працювала.
Батьківщиною Володимира Яковича є мальовниче м. Летичів Хмельницької області, де він народився 8 липня 1923 року в родині службовця. Однак вже в 1924 році родина спочатку переїхала у м. Проскурів, а потім в 1933 році – у м. Вінницю.
Тут і застала його війна зразу ж після закінчення десятирічки родина (мати та брат) змушені були евакуюватися спочатку в Тамбов, а потів у Курган. Батько в 1942 році загинув на фронті.
Вже в березні 1942 року Володимира було призвано в армію. Після чотирьохмісячного навчання у Краснодарському військовому піхотному училищі, його разом з іншими необстріляними курсантами кинули у саме пекло, захист Сталінграду, де мало хто залишився живим. Потім були Донський, Білоруський та Український фронти – і так аж до самого закінчення війни та демобілізації у 1946 році.
Він із тих хто за свій саме ратний подвиг отримав два ордена «Червоної зірки» (за три вже давали Героя Радянського союзу), медалі «За оборону Сталінграду», «За бойові заслуги»»За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною» і багато інших.
Переїхавши у 1946 році у м. Вінницю, Володимир Якович поступив заочно на юридичний факультет Київського університету, працюючи помічником інспектора Вінницького міського фінансового відділу. В 1948 році після закінчення університету його прийняли на роботу на посаду ревізора відділу судів управління юстиції та старшим ревізором цього відділу.
На цей час у Володимира Яковича вже була своя родина: дружина Співак Ольга Яківна, 1924 р.н., дочка Ала, 1947 р.н та дочка Марина, 1956 р.н.
Однак служба в армії його не відпускала, і з 1951 по 1960 рр. Володимир Якович знову служив в армії у м. Львові та Сарнах, дослужився до майора., та був звільнений через скорочення штатів. В 1960-1961 рр. працював юридичним консультантом у двох вінницьких організаціях.
20 червня 1961 Менделя В.Я. прийнято консультантом по кодифікації у Вінницьку обласну колегію адвокатів з місячним іспитовим терміном та окладом у 80 крб., а з 30.11.1962 року – адвокатом 1-ї ЮК м. Вінниці.
Всі, хто знав Володимира Яковича відмічають те, що він був грамотним, дисциплінованим, вимогливим юристом. Маючи великий практичний досвід спілкування, він завжди уважно та культурно приймав клієнтів, користуючись великою повагою колег та клієнтів.
Колеги пам’ятають його як людину з великим життєвим досвідом та непересічним гумором.
За час роботи в адвокатурі неодноразово вибирався головою профспілкового комітету, членом комісії по якості, головою консультаційного бюро.
Про це свідчить лист одного із клієнтів у Вінницьку обласну колегію адвокатів: «Обращаюсь к Вам, чтобы выразить сердечную благодарность члену Вашего коллектива Манделю Владимиру Яковлевичу. Обладая тактом и глубокими знаниями юриста, внимательно выслушал мое заявление, вник и квалифицированно определил суть дела, после дал мне исчерпывающие ответы на все связанные с делом вопросы. Считаю, что на судебном заседании мои интересы защищал юрист, которому присущи справедливость, доброта, сочувствие человеческому горю, высокая нравственная культура и глубокий профессионализм. Желаю Владимиру Яковлевичу крепкого здоровья на долгие годы и дальнейших успехов в его благородном труде».
Цей лист було надіслано 5 липня 1990 р. рівно за рік до смерті Володимира Яковича (28 липня 1991 року).
Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику валку, що ніжно серце тисне У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне. М.Рильський
ДВА КРИЛА ЖИТТЄВОЇ СТЕЖКИ АДВОКАТА МИХАЙЛОВСЬКОЇ ІННИ ОЛЕКСАНДРІВНИ
Що ми знаємо один про одного, коли зустрічаємося у сірі будні в судових коридорах, кабінетах слідчих, за чашечкою кави, на лавочках в парку чи біля свого будинку? Та майже нічого, якщо ми не зовсім близькі люди. Але ж кожна людина має якусь свою ізюминку, індивідуальність, а особливо, коли це творча особистість, з Божим даром, нестандартним і своєрідним баченням світу.
Деяким людям подобається малювати, іншим – слухати музику, писати вірші, романи тощо. Творчі люди дуже тонко відчувають все, що відбувається навколо, їх приваблює усе красиве. Для них мистецтво – це не просто гарні речі чи картини, а справжня прикраса життя. Місце для творчості є у кожній професії, але для деяких спеціальностей “почуття прекрасного” має вирішальне значення.
Саме творчі люди є дороговказом для всіх інших: без них, без їхньої індивідуальності, своєрідного бачення світу ми нічого не варті. Саме такою креативною та творчою особистістю є наша колега-адвокат Михайловська Інна.
Ії художня техніка є цікавою та багатогранною. Місце її творам у галереях, щоб радувати та зігрівати душі глядачів.
Ось як описує свою першу іскорку творчості п. Інна: «Однажды в 2011 году я проснулась с ясным пониманием того, что сейчас же встану, оденусь, пойду куплю холст, масло ворвусь в мастерскую своего близкого друга художника и выплесну все то, что меня переполняет в Свое произведение. Я конечно же понимала, что в последний раз держала кисть и акварельные краски 15 лет назад в восьмом классе на уроках рисования. Но Решила – Достигну и этому Быть. Ведь в картине главное не техника, а Душа… Да, мне пришлось долго мучиться, умирать прежней и Возродиться новой до этого знаменательного Утра… Но все, что нас не убивает – делает нас Сильней. И тогда Птица-Феникс делает свой первый взмах крыльями и ощущает как Жизнь струится по ее телу, как Энергией наполняются и светятся ее крылья, как приходит устойчивость в ногах, как появляется Уверенность, Осознанность, Желание: ЖИТЬ… ЛЮБИТЬ… ТВОРИТЬ…»
Вашій увазі деякі з творчих доробок шанованої Інни Олександрівни:
Погорельський Лев Абрамович (1923 р.н.) Хороший організатор, грамотний юрист, добросовісний адвокат, активний громадський діяч – саме таким знали і пам’ятають Льва Абрамовича. Своїми позитивними якостями він завоював любов і повагу не тільки своїх колег-юристів, а й інших працівників правоохоронних органів.
Народився Погорельський Лев Абрамович 1923 року в місті Мстиславль Могилівської області БРСР в сім’ї службовця. У 1940 році закінчив середню школу в місті Орша і поступив на історичне відділення Оршського педагогічного інституту. Тут він встиг закінчити один курс, а далі почалася війна і Лев Абрамович разом із сім’єю був евакуйований у Челябінську область.
Був призначений вчителем історії у Тимофіївську середню школу, викладав аж до призову в ряди Радянської Армії. 5 лютого 1942 року Льва Абрамовича зараховано курсантом Одеського артилерійського училища ім.Фрунзе. На початку серпня 1942 року весь склад училища направили до діючої армії, а Льва Абрамовича призначили командиром в 230-ий
15 лютого 1943 року його ранили в бою, через що відправили на лікування в госпіталь. Лікувався від бойових травм у Костромі, Москві. Після цього його направили для подальшого проходження служби в 72-ий гвардійно-мінометний полк, у складі якого брав участь у боях на другому Прибалтійському фронті. У березні 1944 року отримав важку травму ноги, знову перебував на лікуванні в госпіталі. Після одужання Лев Абрамович був направлений піротехніком в 3-тю Повітряну Армію. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1945 року його демобілізували із рядів Радянської Армії.
Після демобілізації Лев Абрамович перебував у відпустці, а згодом став вчителем історії та Конституції СРСР у Григорівській семирічній школі Московської області. Тут він працював до червня 1947 року, а потім був призначений виконуючим обов’язки старшого техніка в Національний дослідницький інститут Міністерства сільськогосподарського машинобудування СРСР.
У серпні 1948 року його направили на навчання в Московську юридичну школу, яку Лев Абрамович закінчив у 1950 році. Після цього його призначили на посаду нотаріуса у нотаріальній конторі. Працюючи на цій посаді, він двічі обирався народним засідателем. У 1952-1955 роках виконував обов’язки народного судді.
У 1955 році Лев Абрамович почав працювати в органах прокуратури – спочатку слідчим, а згодом помічником прокурора. У червні 1955 року, на підставі рішення бюро обкому КПСС був направлений на партійну роботу і затверджений спочатку замісником, а потім завідуючим відділу пропаганди та агітації Хвастовичського районного комітету КПРС.
У 1955 році в дружини Льва Абрамовича у місті Шаргороді Вінницької області помер батько і залишилась непрацездатна хвора мати. У зв’язку з цим, дружина була змушена переїхати у Вінницьку область і влаштувалась працювати лікарем в Шаргородській лікарні. У кінці липня через сімейні обставини Льву Абрамовичу дозволили виїхати з району і він був звільнений від займаної посади та переїхав до дружини у місто Шаргород.
Лев Абрамович був прекрасним сім’янином. У них із дружиною народилось двоє дітей.
За час роботи в районному комітеті КПРС у 1956-1957 роках він був обраний членом пленуму райкому. З 1955 по 1958 займав посаду голови правління районного відділення по розповсюдженню політичних і наукових знань. За цей час Лев Абрамович отримав дві грамоти із подякою та почесною грамотою Президії всеросійської громади.
Це були заслужені нагороди, адже він робив усе можливе для того, щоб не відставати від чинного юридичного законодавства, часто брав участь в судових розглядах справ.
Лев Абрамович, пройшовши Велику Вітчизняну Війну,був нагороджений медалями: «За бойові заслуги », «За участь в героїчному штурмі Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 рр.» Наказом міністра оборони СРСР у 1957 році йому присвоєно військове звання – лейтенант юридичної служби.
У листопаді 1955 р. Лев Абрамович закінчив Московський філіал Всесоюзного заочного юридичного інституту.
Згодом його було призначено на посаду керівника юридичної консультації Шаргородського району. Це був розквіт професійної діяльності Льва Абрамовича. За роки роботи в консультації він неодноразово відзначався почесними грамотами, нагороджувався преміями і отримував гарні відгуки від колегії адвокатів Вінницької області. Про це свідчать численні виписки із постанов Президії Вінницької колегії адвокатів:
«За активную работу по оказанию юридической помощи гражданам и организациям, достигнутые успехи в социалистическом соревновании занести на Доску Почета Винницкой областной коллегии адвокатов заведующего консультацией Шаргородского района Погорельского Льва Абрамовича». «За активную и добросовестную работу в адвокатуре объявить тов.Погорельскому Л.А. благодарность и наградить ценным подарком, для чего выделить 100 рублей». «За тривалу бездоганну роботу в адвокатурі та активну участь у громадському житті нагородити завідуючого юридичною консультацією Шаргородського району Вінницької області тов. Погорільського Льва Абрамовича Почесною грамотою Міністерства юстиції УРСР». «За активную работу по оказанию юридической помощи гражданам по гражданским делам, а также за активное участие в правовоспитательной работе выдать премию тов. Погорельскому Л.А. – 50 рублей». «За добросовестную 30-летнюю работу в качестве заведующего юридической консультацией Шаргородского района наградить Погорельского Льва Абрамовича Почетной грамотой президиума Винницкой областной коллегии адвокатов и обкома профсоюза работником госучреждений и денежной и денежной премией в суме 50 рублей».
Під керівництвом Льва Абрамовича консультація неодноразово ставала кращою серед юридичних консультацій сільської місцевості: «Президиум Винницкой областной коллегии адвокатов и Обком профсоюза работников госучреждений постановляют среди юридических консультаций сельской местности первое место присудить коллективу юридической консультации Шаргородского района (заведующий юридической консультацией Погорельский Л.А.) с вручением переходящего вымпела, Почетной грамоты и денежной премии в сумме 150 рублей».
Восени 1988 року Лев Абрамович написав заяву із проханням звільнити його із посади керівника юридичної консультації Шаргородського району. Далі працював адвокатом у юридичній консультації.
«В связи с достижением 70-летия со дня рождения адвокатом юридической консультации Шаргородского района Погорельским Львом Абрамовичем объявить ему благодарность за многолетнюю добросовестную работу и наградить денежной премией в сумме 1000 рублей».
Ратушний Абрам Юхимович (1927 р.) Батьківщиною Абрама Юхимовича є с. Беліловка Житомирської області , де він народився в 1927 році в родині службовця. В 1935 році разом з батьками переїхав у м. Київ, де поступив на навчання у школу. В 1941 році родину було евакуйовано у м. Казалинськ.
Після повернення в 1944 році у м. Київ Абрам Юхимович поступив на навчання у Київський електромеханічний технікум, а в 1945 році – Київську юридичну школу, яку успішно закінчив. В 1953 році закінчив повний курс юридичного факультету Київського державного університету.
За направленням Міністерства юстиції з 23.11.1946 року Ратушного А.Ю. було зараховано стажистом Козятинської юридичної консультації.
Після успішного закінчення стажування в 1947 році Абрам Юхимович став адвокатом цієї ж консультації, а вже через декілька років беззмінним завідуючимюридичної консультації Козятинського району до 14 червня 1995 року (до виїзду з родиною за кордон на постійне місце проживання), тобто більше 40 років.
За довголітній труд Абрам Юхимович неодноразово заохочувався, практично не мав жодного суттєвого зауваження, очолювана ним консультація з року в рік була в перших рядах по якості роботи та з інших показників.
Пам’ятають Абрама Юхимовича в Козятині до цього часу як чудову людину та сім’янина , відмінного працівника та колегу, який залишив у пам’яті містян слід на довгі-довгі роки.
Самсонік Анастасія Миколаївна (11.10.1907 р.) Батьківщиною Анастасії Миколаївни є с. Іховецьк Ковельського району Волинської області, де вона народилася 11 жовтня 1907 року в родині землероба. Її батько займався сільським господарством, а два брати працювали ремонтниками на залізниці.
В 1914 році після початку світової війни родина переїхала в Астраханську область, де прожили до 1916 року, після чого спочатку переїхали в м. Первомайськ Херсонської області, а в 1922 році у м.Шепетівку. Під час війни в 1941 році сімя евакуювалась, а в 1944 році знову повернулася в Шепетівку. Під час нальоту німецької авіації на станцію батька було вбито.
Свою трудову біографію Анастасія розпочала в 14-річному віці, працюючи по 1925 рік на важких ремонтних роботах на залізниці. Після цього до 1930 року працювала на технічних посадах в райвиконкомі та райкомі партії.
В 1930 року її було направлено на навчання в Київський агроекономічний інститут на останній курс робфаку, який закінчила в 1931 році та повернулася до своєї родини в Славутський район. В той час у неї на руках вже була маленька шестимісячна дитина. За рекомендацією та направленням партійних органів Анастасію Миколаївну було призначено на посаду судді Славутського району, з 1933 року – Жмеринського району, а з 1937 року – судді у м. Вінниці. З 1938 року Анастасія Миколаївна перевелася в Вінницький обласний суд на посаду ст. консультанта.
В 1939 році через важке захворювання вона звільнилася з суду та перейшла на роботу у Вінницьку колегію адвокатів, де працювала до 1944 року ( під час евакуації з 1941 по 1944 р.р. адвокат у Чкаловській області). З 1944 року Анастасія Миколаївна по 1948 р.р. знову працювала на посадах судді районного та обласного судів Вінницької області. В 1948 році за заявою її було знову прийнято у Вінницьку колегію адвокатів. В 1955 році Самсонік А.М. закінчила повний курс ВЮЗІ.
Не оминула Самсонік А.М. і кривава рука репресій тоталітаризму. В 1938 році було заарештовано та засуджено за видуманим звинуваченням позасудовим органом її чоловіка до 8 років позбавлення волі, який помер у місцях позбавлення волі в 1943 році. На той час у Анастасії Миколаївни було на руках двоє дітей – син, 1928 року народження та дочка, 1932 року народження, яких вона була змушена ростити та виховувати самостійно.
Не дивлячись на такі складні життєві обставини, Анастасія Миколаївна добросовісно пропрацювала в адвокатурі до 15 березня 1965 року (до виходу на пенсію) адвокатом, завідуючою юридичною консультацією та консультантом-кодифікатором.
Народився Вельвель Аронович в 1921 році у м. Пінськ (Білорусія) в родині інженера-будівельника. До початку війни в 1941 році він закінчив початкову школу, гімназію та гуманітарний ліцей та один курс історичного факультету Львівського університету.
На початку війни у родині сталася трагедія – батьки були знищені фашистами як євреї. Вельвеля було евакуйовано у Татарську АРСР та зразу ж мобілізовано на трудовий фронт. До 1944 року він працював у різних виробничих та будівельних організаціях, заочно навчаючись юриспруденції у Казанському юридичному інституті та Київському університеті, який закінчив в 1949 році. Державною комісією його було направлено на роботу у Вінницьку обласну колегію адвокатів, у якій від чесно та добросовісно пропрацював до останнього дня свого життя 18 квітня 1983 року: адвокатом та завідуючим у Калинівській ЮК, членом Президії обласної колегії адвокатів, адвокатом та завідуючим 1-ї юридичної консультації м. Вінниці.
Він нагороджувався почесними грамотами Міністерства юстиції України і республіканським комітетом профспілок.
Дружина Сахарова Марія Абрамівна працювала вчителем російської мови та літератури у 4-й Вінницькій школі, брат – Нахим, викладачем у школі ФЗО у Ленінграді, брат Михайло – інженером-будівельником у Москві. В 1950 році у Сахарових народився син Аркадій.
Не так багато сучасних адвокатів можуть заявити про хороші знання іноземних мов. У своїй автобіографії Вельвель заявляв окрім російської та української про знання польської та французької мов.
Під кінець своєї професійної діяльності Вельвель Аронович важко хворів, однак знаходив сили та час для плідної праці та спілкування з колегами.
Виступаючи на траурному мітингу з приводу смерті Вельвеля Ароновича 18 квітня 1983 року Голова Президії Вінницької обласної колегії адвокатів Васюра С.Д. заявив:
«Виницкая областная коллегия в лице Владимира Ароновича, членом которой он состоял более 34 лет, лишилась высококвалифицированного юриста, талантливого руководителя и организатора, активного общественника, честного и принципиального исполнителя. В последние годы тяжелая болезнь приковала его к постели. Но и в это время он оставался активным участником всех дел и начинаний коллегии и чем только мог, и как только мог оказывал полезную помощь ее президиуму, участвовал в ее повседневной жизни. Тов. Сахаров не являлся членом партии, но его часто называли беспартийным большевиком, потому что его образ жизни, отношение к делам нашей страны, к своему профессиональном долгу, к людям, их делам и запросам свидетельствовало о том, что он был настоящим советским человеком».
Народився Микола Сильвестрович в останній день зими 28 лютого далекого 1922 року в с. Яланець Бершадського району у бідній селянській родині. З 1930 по 1940 р.р. навчався спочатку в Яланецькій , а потім в Устянській школах, закінчивши десятирічку. Після цього його було зразу ж призвано в ряди Чорноморського Військово-Морського флоту, де він і провів вісім буремних років, захищаючи в пеклі війни Севастополь, Крим та Кавказ, так звану «Малу Землю». За безпосередню участь у бойових діях, безмежну хоробрість його нагороджено медалями «За відвагу», «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказу» та «За перемогу над Німеччиною». Кількість таких нагород у післявоєнні роки збільшилася ювілейними державними нагородами.
Таким відважним та нескореним він залишався на всі наступні десятиліття. Після демобілізації Він посвятив своє життя роботі, пов’язаній з правознавством: з 1948 року по 1957 р.р. працював слідчим прокуратури Бершадського району, адвокатом у Рівненській області, нотаріусом Липовецької нотаріальної контори та суддею Дашівського району, навчався у Київській юридичній школі та Київському державному університеті.
З 1957 року більше сорока років, не дивлячись на те, що він був інвалідом війни 2 групи, Микола Сильвестрович віддав адвокатській діяльності на теренах Вінницької області, працюючи адвокатом Яришевської ЮК, адвокатом ЮК Бернадського району, 25 років – завідуючим ЮК Бернадського району, а з 1985 року – простим адвокатом у цій же консультації.
Листаючи пожовклі сторінки особової справи Миколи Сильвестровича, перед очами проходить його повсякденне життя звичайного сільського адвоката: кримінальні справи про розкрадання майна – 318 кг. кукурудзи, хуліганство, спричинення середньої тяжкості тілесних ушкоджень, розділ майна колгоспного двору, розлучення, юридичне обслуговування колгоспів та інших підприємств, і т.і. При цьому в обов’язковому порядку займався пропагандою законодавства серед населення, часто виступав з лекціями в селах, виконував обов’язки голови товариського суду та командира ДНД (хто це вже пам’ятає???).
Колеги відзначають його і як прекрасного сім’янина: він разом з дружиною Анастасією Філімонівною (учителькою в сільській школі) виростив та виховав дочку Катерину, 1950 р.н. та сина Володимира, 1955 р.н.
Вітаючи ювіляра з 60-річчям Голова Президії Вінницької колегії адвокатів Васюра С.Н. зазначає: «Високим профессиональным мастерством, большим практическим и жизненным опытом вы снискали себе любовь и уважение всего коллектива адвокатом нашей коллегии».
Шізман Яків Абрамович (01.01.1925-29.12.1993 р.р.)
Батьківщиною Якова Абрамовича є с. Копайгород Вінницької області, де він народився 1 січня 1925 року в родині робітника. Його батько як і до Жовтневої революції так і після працював робітником, а мати – домогосподарка. Яків з 1931 року по 1941 рік навчався в Копайгородській середній школі. В червні 1941 року разом з родиною виїхав в евакуацію, однак по дорозі був перехоплений наступаючими німцями та змушений був повернутися додому, де проживав в Копайгородському гетто.
На початку 1942 року Яків ступив в підпільну антифашистську організацію в Шаргородському районі, виконуючи обов’язки зв’язківця.
Після звільнення Копайгорода від румунських загарбників, деякий час працював начальником знищувального батальону МГБ, а потімдемобілізований в діючу армію. В армії служив в стрілецькі дивізії розвідником.
За участь у війні нагороджений багатьма медалями.
В 1946 році після демобілізації працював судовим виконавцем народного суду 6-ї дільниці м. Вінниці, консультантом методичного управління Вінницького управління юстиції, ревізором відділу судів управління юстиції, старшим консультантом Вінницького обласного суду. За цей період Яків Абрамович закінчив Київську юридичну школу та Всесоюзний юридичний заочний інститут.
20 січня 1959 року Якова Абрамовича прийнято на роботу адвокатом у 2-у ЮК м. Вінниці.
Тривалий час працював на громадських засадах у газеті «Вінницька правда», членом товариства «Знання», членом комісії по справах неповнолітніх райвиконкому, з 1959 року являвся членом Вінницької обласної колегії адвокатури. За час роботи адвокатом отримав чисельні нагороди та заохочення, мав хорошу теоретичну підготовку та великий практичний досвід, заслужив визнання всього колективу адвокатури області.
Знаходився Яків Абрамович на нелегкому адвокатському посту на одному місці до самого виходу у вічність 29 грудня 1993 року. Дружина – Шізман (Шугаєва) Лариса Авксентіївна, 1931 року народження, лікар 2-ї Вінницької міської лікарні, син Олександр, 1955 року народження та син Анатолій, 1961 року народження.
