Народився Антон Іванович 1922 року в м. Погребище Вінницької області в родині робітника. Після закінчення десятирічки ще в 1940 році його було призвано до лав армії, і тільки в 1947 році демобілізовано. Всю службу Антон Іванович відбув у військово- морських силах на Далекому Сході. Після повернення додому працював інспектором відділу кадрів цукрового заводу, з 1948 по 1950 рр. навчався у Київській юридичній школі, після закінчення якої його обрано суддею 1–ї дільниці Костопільського району Рівненської області. З 1952 по 1956 роки Антон Іванович трудився ревізором по судах управління юстиції по Вінницькій області, а з 1959 по 1962 рр. – членом Вінницького обласного суду.
21.05.1962 р. до Президії Вінницької обласної колегії адвокатів надійшла заява Джури А.І., написана дуже красивим каліграфічним почерком, який супроводжував його все життя, з проханням прийняти його на посаду адвоката в одну із юридичних консультацій м. Вінниці. Свою заяву він мотивував тим, що його звільнено від посади судді обласного суду через стан здоров’я.
До цього часу Антон Іванович вже закінчив повний курс Всесоюзного юридичного заочного інституту по кваліфікації юрист.
9 червня 1962 року Джуру А.І. прийнято на роботу адвокатом Вінницької районної консультації, а з 1 квітня 1964 року – адвокатом 1-ї ЮК м. Вінниці.
У всіх атестаціях Джури А.І. зазначається про те, що він являється грамотним та кваліфікованим юристом. Допомога, яка надається громадянам, організаціям та підприємствам вирізняється принциповістю та цілеспрямованістю. Ретельна підготовка і таке ж ведення справ, логічність та ясність викладення думки в ділових паперах вигідно відрізняли роботу адвоката Джури А.І.
Адвоката Джуру А.І. також вирізняла виключна наполегливість при доказуванні своєї правоти. Так в 1970 році він здійснював захист Галюка, який обвинувачувався у вбивстві та зґвалтуванні неповнолітньої. Не дивлячись на те, що весь гнів потерпілих поряд з обвинуваченим також було направлено і на адвоката, який його захищав, враховуючи те, що Галюка засудили до смертної кари, адвокат вжив титанічних зусиль по його захисту, неодноразово звертався до Верховного суду УРСР і таки спромігся зміни смертної кари на позбавлення волі. І таких справ у Джури А.І. було десятки.
В провадженнях по кожній зі справ досьє містить все для захисту: витяги з законодавства, судової практики, копії майже всіх документів слідчої справи, хронологія подій, тексти усіх виступів та клопотань адвоката, тести виступу в судових дебатах і т.і. За таке відношення до своїх обов’язків Антон Іванович неодноразово заохочувався, залишаючись на бойовому посту до останнього дня 21 лютого 1997 року.
Зінченко Антоніна Миколаївна (1922 р.н.) «Большой вклад в деле укрепления могущества социалистического государства вносят советские женщины,…они развернули свои творческие способности, стали активной созидательной силой социалистического общества».
виписка з протоколу засідання ВІННИЦЬКОЇ КОЛЕГІЇ АДВОКАТІВ
Саме про Антоніну Миколаївну можна з легкістю сказати ці слова. Вона запам’яталась як добросовісний та кваліфікований адвокат, що відзначається скромністю та моральною витримкою.
Народилася Антоніна Миколаївна в грудні далекого 1922 року в сім’ї робочих у місті Ворошиловграді, що нині носить назву Луганськ. Батько, Зінченко Микола Прохорович – працював керівником Вінницького обласного військ торгу; мати, Зінченко Тетяна Андріївна – займалася домашнім господарством та вихованням дітей – маленької Антоніни та її сестри. У 1931 році пішла навчатись у перший клас Ворошиловградської середньої школи № 7, яку закінчила в 1941 році. У серпні цього ж року, Антоніна була зарахована на перший курс фізико-математичного факультетуВорошиловградського педагогічного інституту. Проте заняття вчасно не розпочались і Антоніна Миколаївна отримала тимчасову академічну відпустку та влаштувалася ученицею рахівника в Станично-Луганський районний харчокомбінат. Тут вона працювала до листопада 1941 року, проте, у зв’язку із воєнними діями, їй довелось евакуюватися до Казахської РСР, де проживала в селі Слов’янка до квітня 1942 року. Згодом Антоніна Миколаївна повернулася до Ворошиловграда, але вже в липні 1942 року була змушена евакуюватися повторно. В селі Серебряковка Ростовської області німецькі війська наздогнали її, тут Антоніна Миколаївна втратила батька та була змушена знову повернутися у Ворошиловград, окупація якого тривала ще сім місяців. У цей період вона ніде не працювала. У лютому 1943 року місто звільнили від німецької окупації.
З квітня по листопад 1943 року Антоніна Миколаївна працювала бухгалтером-касиром, але була звільнена у зв’язку із вступом до Харківського національного юридичного інституту. У 1947 році закінчила навчання. Цей рік відзначився ще й тим, що доля звела Антоніну з Головко Василем Петровичем, вони оформили шлюб у 1947, а вже в 1948 році в пари народився син Володимир, а згодом у 1949 – син Микола. Чоловік Антоніни Миколаївни працював ревізором Управління міністерства юстиції у Вінницькій області, потім майже все життя – адвокатом.
Міністерство юстиції УРСР по закінченні навчання направило Антоніну Миколаївну до Вінницької колегії адвокатів. Після успішного проходження стажування вона була зарахована до складу колегії та розпочала роботу адвокатом.
Професійна діяльність спершу не була легкою. Президія Вінницької колегії адвокатів на своїх засіданнях неодноразово критикувала роботу Антоніни та робила зауваження щодо її виступів і викладу доказів у суді. Проте критика дала свої позитивні наслідки. Завдяки наполегливій роботі над собою, Антоніна Миколаївна змогла досягти значних результатів. З часом, Президія Вінницької колегії адвокатів у своїх протоколах зазначила : «т.Зинченко добросовестно работает над собой по повышению идейно-политического уровня и деловой квалификации…»
Антоніна Миколаївна всебічно розвивала свої знання та робила все можливе для покращення свого професійного рівня. Так, Комісія по атестації адвокатів Вінницької області відзначила,що вона «…читает центральные и местные газеты, а также художественную и юридическую литературу; учится в вечернем коммунистическом университете, где успешно усваивает учебную программу; принимает активное участие в общественно-массовой работе».
Адвокатом Вінницької колегії адвокатів Антоніна Миколаївна пропрацювала аж до самої пенсії. Вона спеціалізувалась переважно на кримінальних та цивільних справах. Члени комісії якості роботи адвокатів зазначили: « Опыт добросовестного и грамотного ведения дел адвокатом Зинченко А.Н. достоин распространения среди адвокатом области».
У 1977 році Антоніна Миколаївна написала заяву із проханням звільнити її у зв’язку із виходом на заслужену пенсію. Після цього її професійна діяльність на теренах української адвокатури була завершена.
Народився Валерій Павлович 10 травня 1939 року в селі Бирлівка Бершадського району Вінницької області у сім’ї вчителя. Батько, Павло Матвійович, працював у школі вчителем біології. Мати, Інна Іванівна, померла у 1962 році. Валерій Павлович також мав сестру Таїсію. У 1946 році пішов у перший клас Бирлівської семирічної школи, яку закінчив у 1953 році. У цьому ж році був прийнятий у Всесоюзний Ленінський комуністичний союз молоді.
У 1953 році продовжив навчатися у Бирлівській школі, після закінчення якої, поїхав до Львівського технікуму механічної обробки деревини. Після закінчення навчання його призначили на посаду начальника цеху в артіль «Деревообробник». У жовтні 1959 року Валерія Павловича призвано в Радянську Армію. Він служив до 1962 року.
Одружився із вчителькою на ім’я Галина Миколаївна. У 1965 році у них народилася дочка Ольга. Після демобілізації у 1962 році його було прийнято у члени КПРС.
Цього ж року Валерій Павлович відправився на навчання у Харківський юридичний інститут.На п’ятому курсі його зарахували стажером Вінницької обласної колегії адвокатів та направили проходити стажування у Барську юридичну консультацію. «За время прохождения стажировки т. Козак проявил необходимые знания и теоретическую подготовку для работы в адвокатуре. Проявлял активность в жизни консультации, дисциплинирован , скромен в быту. Он добросовестно выполнял даваемые ему поручения по оказанию юридической помощи предприятиям, организациям и гражданам. Юридически грамотно составляет правовые документы. В коллективе работников суда, прокуратуры и юридической консультации пользуется авторитетом».
Після успішного проходження стажування його направили на роботу адвоката у Барську юридичну консультацію. За час роботи у консультації відзначався позитивними відгуками та характеристиками. Зокрема, Президія Вінницької обласної колегії адвокатів зазначала: «Юридически грамотен, к возложенным на него обязанностям относится добросовестно. Чутко относится к жалобам и запросам трудящихся, требовательный к себе . Много внимания уделяет повышению своей квалификации и идейно-политического уровня. Среди коллектива юридической консультации пользуется авторитетом».
В 1967 році Валерій Павлович написав заяву із проханням звільнити його за власним бажанням, аргументуючи це тим, що на його думку, краще реалізувати себе як спеціаліст він зможе на службі в органах суду і прокуратури. Він був направлений на роботу інструктора Барського райкому КП України.
З 1969 по 1970 роки працював помічником прокурора в місті Жмеринка. Згодом знову повернувся на роботу адвоката в Барську юридичну консультацію.
За час роботи в консультації зарекомендував себе як грамотний юрист, дисциплінований працівник та скромна, стримана особа. Брав активну участь у громадській роботі району. Добросовісно ставився до покладених на нього обов’язків.
У 1974 році Валерія Павловича призначили керівником юридичної консультації Барського району. Він користувався авторитетом серед колег та громадськості. Активно здійснював роботу по попередженню правопорушень в області, систематично працював над підвищенням своєї кваліфікації та ідейно-правового рівня. «За достижение высоких результатов в социалистическом соревновании по оказанию юридической помощи гражданам и организациям наградить Почетной грамотой президиума областной коллегии адвокатов и обкома профсоюза адвоката юридической консультации Барского района Козака Валерия Павловича».«За активную работу в оказании юридической помощи гражданам по гражданским делам выдать премию адвокату юридической консультации Барского района Козаку Валерию Павловичу – 25 рублей». «За многолетнее добросовестное отношение к своим профессиональным обязанностям и в связи с 50-летием со дня рождения наградить адвоката юридической консультации Барского района Козака Валерия Павловича Почетной грамотой и ценным подарком на сумму 50 рублей».
Копач Федір Авдійович народився в с. Косачівка Остерського району Чернігівської області в родині землеробів. В 1926 році його батьки спочатку переїхали на постійне місце в Запорізьку область, а з 1933 року – в с. Волевачі Остерського району. Тут Федір закінчив Остерську середню школу в 1938 році та поступив в Київський лісогосподарський інститут, який покинув через два місяці через матеріальну скруту. На протязі року працював вчителем у початковій школі, а в кінці 1939 року був призваний на службу в армію. Після початку війни зразу ж попав на фронт. В жовтні 1941 року під Мелітополем був полонений німцями, однак через 10 днів втік з полону. До травня 1943 року переховувався у своїх батьків , а з 5 травня 1943 р. вступив в партизанський загін, з яким приймав активну участь у боях з німецькими загарбниками, а потім в рядах регулярної армії до 10.02.1945 р.( до тяжкого поранення).
Знаходячись у госпіталі після ампутації лівого бедра, в 1945 році Федір Андрійович поступив на навчання у Київську юридичну школу, яку закінчив в 1947 році та був направлений на роботу у Вінницьку область.
З 1947 року по квітень 1952 року працював нотаріусом Козятинської нотаріальної контори., а з 25 квітня 1952 року – членом Вінницького обласного суду.
Рішенням Президії Вінницької обласної колегії адвокатів від 23 лютого 1962 р. його прийнято у адвокати на посаду секретаря Президії, а потім і заступника Голови президії.
В 1972 році за багаторічну роботу в органах юстиції та добросовісне відношення до виконання професійних обов’язків Копача Ф.А. було нагороджено Грамотою Міністерства юстиції України, чисельними нагородами Президії.
З 1 січня 1998 року Федора Авдійовича відраховано зі складу адвокатів згідно поданої заяви.
Кримський Володимир Йосипович (1899) МАЙЖЕ СТОЛІТНЯ ІСТОРІЯ АДВОКАТУРИ В ОДНІЙ ОСОБІ
Кримський В.Й. народився 1 жовтня 1899 року у м. Піщанка Вінницької області в інтелігентній та освіченій родині – його батько закінчив Московський університет і працював педагогом, після жовтневого перевороту 1917 року завідував трудовими школами у м. Вінниці. Мама знаходилася на утриманні батька та займалася вихованням дітей. Брат Володимира працював начальником цеху металургійного комбінату у м. Сталіно.
Володимир Йосипович в буремні 1917-1918 р.р. навчався в комерційному училищі у м. Харкові , який закінчив і на початку 1919 року переїхав до батьків у м.Вінницю, де працював на початку 20-х років на різних посадах Наркомату продовольства у м. Вінниці та м. Гайсині.
Після закінчення у 1928 році однорічних юридичних курсів його було зараховано у склад Вінницької обласної колегії та направлено на роботу завідуючим юридичною консультацією у м. Хмільник. На цій посаді Володимир Йосипович пропрацював до 1934 року, потім перевівся у 1-у ЮК м. Вінниці, де працював по 1941 рік (до евакуації родини у м. Джелал-Абад Киргизії).
В 1938 році під час масових репресій Кримського В.Й. за наклепом було арештовано. Він знаходився під слідством та вартою майже чотири місяці, після чого (що було вкрай рідко) його виправдали , звільнили з-під варти, поновили на роботі адвокатом з виплатою платні за вимушений прогул.
Вже з 06.11.1941 року його було прийнято на роботу адвокатом у м. Джелал-Абад. В 1945 році за урядовим розпорядженням міністерства юстиції України Володимира Йосиповича переведено ум. Вінницю. Ще будучи в Киргизії він закінчив Всесоюзний заочний юридичний інститут, отримавши повну вищу освіту.
Не так просто було адвокату пристосуватися на новому-старому місці в ЮК №1. Зразу ж на його посипалися наклепи, що було пов’язано з загальною громадсько-політичною обстановкою в країні, необхідністю доводити свою невинуватість в абсурдних обвинуваченнях (троцькізмі, саботажі і т.і.). На щастя до репресій справа не дійшла, але на роботі це сказалося.
Як було прийнято характеризувати адвокатів у ті часи. Перший атестаційний лист за 27 грудня 1948 року свідчить про наступне: «Адвокат Крымский работает над повышением свого идейно-политического уровня…законспектировал и изучил Краткий курс истории ВКП(б) и отдельные произведения классиков марксизма-ленинизма «Что делать», «Шаг вперед, два шага назад», «Вопросы теории», «Манифест коммунистической партии». Тов. Крымский читает центральные, республиканские и местные газеты, журнал «Огонек»…из юридической литературы «Соцзаконность», «Советское государство и право» а также практику Верховного Суда СССР. Из художественной литературы за обследуемый период им прочтено «Счастье» Павленко, «Буря» Эринбурга, «Почти три года», «Подпольный обком действует», «Крымское подполье» и др. Перечитывает произведения классиков русской и иностранной литературы.»
Що стосується якості роботи: «Деловые бумаги составляет юридически грамотно. Досье ведет по всем делам и из них явствует, что адвокат старательно готовиться к участию и выступлению по делам».
За 11 місяців 1948 року Кримський В.Й. прийняв участь по 58 кримінальних справах першої інстанції, та 116 кримінальних справах суду 2-ї інстанції., надано 227 консультацій, складено більше 40 наглядових та касаційних скарг, здійснено обслуговування однієї організації.
За Кримським В.Й. закріплено стажиста, він являється членом редколегії стіннівки «Радянський адвокат», членом консультаційного бюро при колегії адвокатів, виступає з лекціями перед населенням.
Його заробітна плата склала в середньому за місяць 4449 крб.
Така активність багатьом не подобалася. Так у характеристиці за 4.12.1948 року зазначалося: «Проявляет тенденцию к погоне за большими заработками».
В травні 1949 року Кримський В.Й. відмовився від примусового направлення на роботу у Ямпіль. На засіданні Президії він пояснював великою родиною, необхідністю ремонтом квартири і т.і. Однак недоброзичливцями це не було прийнято до уваги і, не дивлячись на зазначену вище атестацію, через наклепи та доноси 14 червня 1949 року Кримського В.Й. виключено із складу колегії адвокатів. Міністерство юстиції України, розглянувши скаргу звільненого, не знайшло підстав для поновлення адвоката на роботі. І тільки при особистому розгляді справи Заступником міністра юстиції СРСР 20 вересня 1949 року Кримського В.Й. поновлено на роботі адвокатом 1-ї ЮК.
В 1953 році ( як відголосок Сталінський часів) Кримського В.Й. повторно виключено зі складу адвокатів за « недостойное поведение в суде , выразившееся в том, что при защите интересов подсудимого Когана стал на путь выгораживания расхитителей народного добра, неправильно ориентировал суд на изменение квалификации…». І тільки через рік митарств Кримського В.Й. було поновлено на роботі.
60-70-і роки, які назвали роками «відлиги» дали змогу Кримському В.Й. спокійно працювати до 76 років, віддаючи сі свої сили та знання клієнтам та колегам.
Завдяки таким ентузіастам справи, як Кримський В.Й., адвокатське об’єднання «Вінницька обласна колегія адвокатів» має у власності приміщення у центрі міста – третій поверх по вул. Соборна, 53. Заразу ж по приїзду у Вінницю в 1945 році Кримський В.Й. зініціював у суд позов про визнання за адвокатським об’єднанням право надбудови зруйнованого третього поверху. Добившись позитивного рішення суду , в 1946 році Кримський В.Й. разом з іншими адвокатами, у більшості за власні кошти за договором з «Житлобудуправлінням» надбудували третій поверх, який є «домівкою» та робочим місцем декількох поколінь адвокатів, та з 2000 року належить на праві власності адвокатському об’єднанню «ВОКА».
Пишучи заяву про відрахування зі складу адвокатської колегії 20 грудня 1974 року Володимир Йосипович зазначає «Благодарю президиум за хорошее и внимательное отношение за период работы в адвокатуре. Если понадобиться моя помощь при проверке или изучении качества работы адвокатов, обещаю помочь, будучи пенсионером.»
Народився Павло Володимирович 7 липня 1924 році у родині Жмеринського залізничника. Він з того покоління, коли випускний вечір після закінчення середньої школи прийшовся на 22 червня 1941 року, і молодий хлопець вже з вересня 1941 року був в армійських рядах – спочатку у військовому училищі у Томську, а з квітня 1942 року – у діючій армії на фронті, командиром взводу розвідників. До вересня 1943 року приймав активну участь у бойових операція, нагороджений Орденом Вітчизняної війни 1 ступеню, 5-ма медалями та Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
В вересні 1943 року демобілізований через тяжке поранення, наслідком якого стала повна сліпота.
Не дивлячись на це, 19-річний хлопець знайшов у собі сили та мужність не впасти духом, ще в госпіталі у Казані поступив на перший курс юридичного факультету університету, а закінчив курс правознавства вже в Київському університеті в 1948 році.
15 березня 1949 року Павла Володимировича було зараховано до складу Вінницької колегії адвокатів у Жмеринську юридичну консультацію, де він і пропрацював до виходу на пенсію 23 квітня 1992 року (адвокатом, завідуючим консультацією), тобто маючи 43 роки адвокатського стажу.
Чи може хтось собі уявити ситуацію, коли людина, яка нічого не бачить, добросовісно виконує адвокатські обов’язки , не тільки надаючи усні консультації, але і приймаючи участь у різних категоріях справ в судах, складаючи велику кількість процесуальних документів.
Так тільки за період стажування з 10 травня 1948 року по 9 березня 1949 року ним дано 125 усних консультацій, складено 202 позовні заяви, написано 5 скарг в порядку нагляду, 19 касаційних скарг, він прийняв участь по 19 кримінальних справах у судах, у т.ч. по 2-х складних. Чи не є це прикладом для наслідування?
Окрім адвокатської роботи Павло Володимирович жив насиченим повсякденним життям: вникав та приймав участь у великій кількості подій, читав спеціальну юридичну та художню літературу, виступав з лекціями перед населенням, надавав юридичну підтримку багатьом колгоспам та промисловим підприємствам і т.і.
Слід зазначити, що у Павла Володимировича була ще й велика та дружня родина: дружина Зінаїда – 1924 р.н., дочка Лариса, 1946 р.н, дочка Тамара, 1949 р.н. та син Володимир, 1953 р.н.
Саме на таких мужніх людях тримається суспільство.
(1925) Батьківщиною Франца Борисовича є с. Журавне Хмільникського району, де він народився 28 липня 1925 року в родині землеробів – батьки все життя працювали біля землі. В 1940 році він закінчив 9 класів Уланівської середньої школи. Так сталися обставини, що в період окупації до звільнення території від фашистів в 1944 р., Франц Борисович залишався біля матері в окупованому селі, а після звільнення села – пішов на фронт у діючу армію, служив десантником та приймав участь в бойових операціях 1 Українського та 1 Білоруського фронтів. За бойові заслуги нагороджений багатьма державними нагородами. Приймав участь у звільненні Варшави, Дрездена та Берліна, за що отримав подяку від Сталіна та командуючого танковою армією Катукова та маршала Соколовського.
В 1946 році після демобілізації навчався в Кременецькому лісотехнічному технікумі Тернопільської області, працював майстром та начальником мехлісопункту, завідуючим лісоторговим складом, головним інженером Хмільникського райпобуткомбінату, техніком по будівництву у Деражнянському районі, начальником юридичного бюро ДПЗ-18 у м. Вінниці.
Навчаючись з 1965 по 1971 р.р. у Львівському університеті, Франц Борисович здобув спеціальність юриста.
З 17.09.1979 р. розпочалася його більш 30 річна адвокатська діяльність: ЮК Мурованокуриловецького , Калинівського та Ленінського районів. Він був та залишився еталоном адвокатської спільноти, людиною, яка чесно та добросовісно виконувала свій обов’язок на всіх ділянках, де би вона не працювала.
Батьківщиною Володимира Яковича є мальовниче м. Летичів Хмельницької області, де він народився 8 липня 1923 року в родині службовця. Однак вже в 1924 році родина спочатку переїхала у м. Проскурів, а потім в 1933 році – у м. Вінницю.
Тут і застала його війна зразу ж після закінчення десятирічки родина (мати та брат) змушені були евакуюватися спочатку в Тамбов, а потів у Курган. Батько в 1942 році загинув на фронті.
Вже в березні 1942 року Володимира було призвано в армію. Після чотирьохмісячного навчання у Краснодарському військовому піхотному училищі, його разом з іншими необстріляними курсантами кинули у саме пекло, захист Сталінграду, де мало хто залишився живим. Потім були Донський, Білоруський та Український фронти – і так аж до самого закінчення війни та демобілізації у 1946 році.
Він із тих хто за свій саме ратний подвиг отримав два ордена «Червоної зірки» (за три вже давали Героя Радянського союзу), медалі «За оборону Сталінграду», «За бойові заслуги»»За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною» і багато інших.
Переїхавши у 1946 році у м. Вінницю, Володимир Якович поступив заочно на юридичний факультет Київського університету, працюючи помічником інспектора Вінницького міського фінансового відділу. В 1948 році після закінчення університету його прийняли на роботу на посаду ревізора відділу судів управління юстиції та старшим ревізором цього відділу.
На цей час у Володимира Яковича вже була своя родина: дружина Співак Ольга Яківна, 1924 р.н., дочка Ала, 1947 р.н та дочка Марина, 1956 р.н.
Однак служба в армії його не відпускала, і з 1951 по 1960 рр. Володимир Якович знову служив в армії у м. Львові та Сарнах, дослужився до майора., та був звільнений через скорочення штатів. В 1960-1961 рр. працював юридичним консультантом у двох вінницьких організаціях.
20 червня 1961 Менделя В.Я. прийнято консультантом по кодифікації у Вінницьку обласну колегію адвокатів з місячним іспитовим терміном та окладом у 80 крб., а з 30.11.1962 року – адвокатом 1-ї ЮК м. Вінниці.
Всі, хто знав Володимира Яковича відмічають те, що він був грамотним, дисциплінованим, вимогливим юристом. Маючи великий практичний досвід спілкування, він завжди уважно та культурно приймав клієнтів, користуючись великою повагою колег та клієнтів.
Колеги пам’ятають його як людину з великим життєвим досвідом та непересічним гумором.
За час роботи в адвокатурі неодноразово вибирався головою профспілкового комітету, членом комісії по якості, головою консультаційного бюро.
Про це свідчить лист одного із клієнтів у Вінницьку обласну колегію адвокатів: «Обращаюсь к Вам, чтобы выразить сердечную благодарность члену Вашего коллектива Манделю Владимиру Яковлевичу. Обладая тактом и глубокими знаниями юриста, внимательно выслушал мое заявление, вник и квалифицированно определил суть дела, после дал мне исчерпывающие ответы на все связанные с делом вопросы. Считаю, что на судебном заседании мои интересы защищал юрист, которому присущи справедливость, доброта, сочувствие человеческому горю, высокая нравственная культура и глубокий профессионализм. Желаю Владимиру Яковлевичу крепкого здоровья на долгие годы и дальнейших успехов в его благородном труде».
Цей лист було надіслано 5 липня 1990 р. рівно за рік до смерті Володимира Яковича (28 липня 1991 року).
Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику валку, що ніжно серце тисне У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне. М.Рильський
ДВА КРИЛА ЖИТТЄВОЇ СТЕЖКИ АДВОКАТА МИХАЙЛОВСЬКОЇ ІННИ ОЛЕКСАНДРІВНИ
Що ми знаємо один про одного, коли зустрічаємося у сірі будні в судових коридорах, кабінетах слідчих, за чашечкою кави, на лавочках в парку чи біля свого будинку? Та майже нічого, якщо ми не зовсім близькі люди. Але ж кожна людина має якусь свою ізюминку, індивідуальність, а особливо, коли це творча особистість, з Божим даром, нестандартним і своєрідним баченням світу.
Деяким людям подобається малювати, іншим – слухати музику, писати вірші, романи тощо. Творчі люди дуже тонко відчувають все, що відбувається навколо, їх приваблює усе красиве. Для них мистецтво – це не просто гарні речі чи картини, а справжня прикраса життя. Місце для творчості є у кожній професії, але для деяких спеціальностей “почуття прекрасного” має вирішальне значення.
Саме творчі люди є дороговказом для всіх інших: без них, без їхньої індивідуальності, своєрідного бачення світу ми нічого не варті. Саме такою креативною та творчою особистістю є наша колега-адвокат Михайловська Інна.
Ії художня техніка є цікавою та багатогранною. Місце її творам у галереях, щоб радувати та зігрівати душі глядачів.
Ось як описує свою першу іскорку творчості п. Інна: «Однажды в 2011 году я проснулась с ясным пониманием того, что сейчас же встану, оденусь, пойду куплю холст, масло ворвусь в мастерскую своего близкого друга художника и выплесну все то, что меня переполняет в Свое произведение. Я конечно же понимала, что в последний раз держала кисть и акварельные краски 15 лет назад в восьмом классе на уроках рисования. Но Решила – Достигну и этому Быть. Ведь в картине главное не техника, а Душа… Да, мне пришлось долго мучиться, умирать прежней и Возродиться новой до этого знаменательного Утра… Но все, что нас не убивает – делает нас Сильней. И тогда Птица-Феникс делает свой первый взмах крыльями и ощущает как Жизнь струится по ее телу, как Энергией наполняются и светятся ее крылья, как приходит устойчивость в ногах, как появляется Уверенность, Осознанность, Желание: ЖИТЬ… ЛЮБИТЬ… ТВОРИТЬ…»
Вашій увазі деякі з творчих доробок шанованої Інни Олександрівни:
Погорельський Лев Абрамович (1923 р.н.) Хороший організатор, грамотний юрист, добросовісний адвокат, активний громадський діяч – саме таким знали і пам’ятають Льва Абрамовича. Своїми позитивними якостями він завоював любов і повагу не тільки своїх колег-юристів, а й інших працівників правоохоронних органів.
Народився Погорельський Лев Абрамович 1923 року в місті Мстиславль Могилівської області БРСР в сім’ї службовця. У 1940 році закінчив середню школу в місті Орша і поступив на історичне відділення Оршського педагогічного інституту. Тут він встиг закінчити один курс, а далі почалася війна і Лев Абрамович разом із сім’єю був евакуйований у Челябінську область.
Був призначений вчителем історії у Тимофіївську середню школу, викладав аж до призову в ряди Радянської Армії. 5 лютого 1942 року Льва Абрамовича зараховано курсантом Одеського артилерійського училища ім.Фрунзе. На початку серпня 1942 року весь склад училища направили до діючої армії, а Льва Абрамовича призначили командиром в 230-ий
15 лютого 1943 року його ранили в бою, через що відправили на лікування в госпіталь. Лікувався від бойових травм у Костромі, Москві. Після цього його направили для подальшого проходження служби в 72-ий гвардійно-мінометний полк, у складі якого брав участь у боях на другому Прибалтійському фронті. У березні 1944 року отримав важку травму ноги, знову перебував на лікуванні в госпіталі. Після одужання Лев Абрамович був направлений піротехніком в 3-тю Повітряну Армію. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1945 року його демобілізували із рядів Радянської Армії.
Після демобілізації Лев Абрамович перебував у відпустці, а згодом став вчителем історії та Конституції СРСР у Григорівській семирічній школі Московської області. Тут він працював до червня 1947 року, а потім був призначений виконуючим обов’язки старшого техніка в Національний дослідницький інститут Міністерства сільськогосподарського машинобудування СРСР.
У серпні 1948 року його направили на навчання в Московську юридичну школу, яку Лев Абрамович закінчив у 1950 році. Після цього його призначили на посаду нотаріуса у нотаріальній конторі. Працюючи на цій посаді, він двічі обирався народним засідателем. У 1952-1955 роках виконував обов’язки народного судді.
У 1955 році Лев Абрамович почав працювати в органах прокуратури – спочатку слідчим, а згодом помічником прокурора. У червні 1955 року, на підставі рішення бюро обкому КПСС був направлений на партійну роботу і затверджений спочатку замісником, а потім завідуючим відділу пропаганди та агітації Хвастовичського районного комітету КПРС.
У 1955 році в дружини Льва Абрамовича у місті Шаргороді Вінницької області помер батько і залишилась непрацездатна хвора мати. У зв’язку з цим, дружина була змушена переїхати у Вінницьку область і влаштувалась працювати лікарем в Шаргородській лікарні. У кінці липня через сімейні обставини Льву Абрамовичу дозволили виїхати з району і він був звільнений від займаної посади та переїхав до дружини у місто Шаргород.
Лев Абрамович був прекрасним сім’янином. У них із дружиною народилось двоє дітей.
За час роботи в районному комітеті КПРС у 1956-1957 роках він був обраний членом пленуму райкому. З 1955 по 1958 займав посаду голови правління районного відділення по розповсюдженню політичних і наукових знань. За цей час Лев Абрамович отримав дві грамоти із подякою та почесною грамотою Президії всеросійської громади.
Це були заслужені нагороди, адже він робив усе можливе для того, щоб не відставати від чинного юридичного законодавства, часто брав участь в судових розглядах справ.
Лев Абрамович, пройшовши Велику Вітчизняну Війну,був нагороджений медалями: «За бойові заслуги », «За участь в героїчному штурмі Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 рр.» Наказом міністра оборони СРСР у 1957 році йому присвоєно військове звання – лейтенант юридичної служби.
У листопаді 1955 р. Лев Абрамович закінчив Московський філіал Всесоюзного заочного юридичного інституту.
Згодом його було призначено на посаду керівника юридичної консультації Шаргородського району. Це був розквіт професійної діяльності Льва Абрамовича. За роки роботи в консультації він неодноразово відзначався почесними грамотами, нагороджувався преміями і отримував гарні відгуки від колегії адвокатів Вінницької області. Про це свідчать численні виписки із постанов Президії Вінницької колегії адвокатів:
«За активную работу по оказанию юридической помощи гражданам и организациям, достигнутые успехи в социалистическом соревновании занести на Доску Почета Винницкой областной коллегии адвокатов заведующего консультацией Шаргородского района Погорельского Льва Абрамовича». «За активную и добросовестную работу в адвокатуре объявить тов.Погорельскому Л.А. благодарность и наградить ценным подарком, для чего выделить 100 рублей». «За тривалу бездоганну роботу в адвокатурі та активну участь у громадському житті нагородити завідуючого юридичною консультацією Шаргородського району Вінницької області тов. Погорільського Льва Абрамовича Почесною грамотою Міністерства юстиції УРСР». «За активную работу по оказанию юридической помощи гражданам по гражданским делам, а также за активное участие в правовоспитательной работе выдать премию тов. Погорельскому Л.А. – 50 рублей». «За добросовестную 30-летнюю работу в качестве заведующего юридической консультацией Шаргородского района наградить Погорельского Льва Абрамовича Почетной грамотой президиума Винницкой областной коллегии адвокатов и обкома профсоюза работником госучреждений и денежной и денежной премией в суме 50 рублей».
Під керівництвом Льва Абрамовича консультація неодноразово ставала кращою серед юридичних консультацій сільської місцевості: «Президиум Винницкой областной коллегии адвокатов и Обком профсоюза работников госучреждений постановляют среди юридических консультаций сельской местности первое место присудить коллективу юридической консультации Шаргородского района (заведующий юридической консультацией Погорельский Л.А.) с вручением переходящего вымпела, Почетной грамоты и денежной премии в сумме 150 рублей».
Восени 1988 року Лев Абрамович написав заяву із проханням звільнити його із посади керівника юридичної консультації Шаргородського району. Далі працював адвокатом у юридичній консультації.
«В связи с достижением 70-летия со дня рождения адвокатом юридической консультации Шаргородского района Погорельским Львом Абрамовичем объявить ему благодарность за многолетнюю добросовестную работу и наградить денежной премией в сумме 1000 рублей».
