Автор: admin_osav

Безбах Артура Сидорівна
(1.05.1930 р.н.)

Батьківщиною Артури Сидорівни є чудове подільське місто Тульчин, де вона народилася 1 травня 1930 року в родині службовців: мати Безбах Олена Іванівна, 1911 р.н. – вчителька, а батько Столяр П.М., 1908 р.н. полковник міліції. На жаль, батьки в 1933 році розлучилися і Артура разом з мамою переїхали в м. Хмільник. В 1937 році поступила на навчання у Хмільникську середню школу, однак в 1941 році була змушена евакуюватися разом з мамою в Саратовську область.
Повернувшись в 1944 році в м. Хмільник, продовжила навчання в школі, яку закінчила в 1947 році.

В цей же рік Артура Сидорівна потупила на навчання в Одеський державний університет на юридичний факультет, який закінчила в 1953 році. За направленням свою трудову та юридичну діяльність вона розпочала нотаріусом Копайгородської нотаріальної контори (до 1959 р.), нотаріусом Муровано-Куриловецької нотаріальної контори (до 1963 р.).

Чоловік Артури Сидорівни – Синиця Василь Іванович, учасник війни, на той час працював слідчим прокуратури.

13 лютого1963 р. згідно поданої заяви її прийнято адвокатом та завідуючою Муровано-Куриловецькою юридичною консультацією, де вона успішно пропрацювала до грудня 1965 року, після чого її було обрано народним суддею. До самої пенсії Артура Сидорівна пройшла складний 20 річний суддівський шлях, будучи суддею Барського та Муровано-Куриловецького районів та членом
Вінницького обласного суду.

Із історичної справки Муровано-Куриловецького суду:
«В Мурованих Курилівцях з 1959 по грудень 1966 року працювала постійна сесія Барського районного суду. Головою суду працювала Безбах Артура Сидорівна, яка в послідуючому була членом Вінницького апеляційного суду, а потім багато років працювала і працює адвокатом у місті Вінниці.
В грудні 1966 року було відновлено район з центром в смт. Муровані Курилівці і з цього часу створено Муровано Куриловецький районний суд. Головою суду продовжувала працювати Безбах А.С..
Приміщення суду знаходилося в пристосованій будівлі, що складалося з двох кімнат та невеличкого залу судових засідань. В цьому приміщенні знаходилась селищна рада, а згодом і юридична консультація.
Згідно діючого законодавства того часу судді обиралися населенням району. Після переїзду Безбах А.С. у місто Вінницю, Мурованокуриловецький районний суд очолив Халуп`як Іван Олексійович, який працював до 1987 року.»

Будучи пенсіонером, Артура Сидорівна не змогла бути осторонь від юриспруденції ,якій вона присвятила все своє життя, цікавої та повсякденної роботи по наданню правової допомоги людям.
Вже через три місяці після виходу на пенсію її прийнято на роботу завідуючою Староміською ЮК, де вона пропрацювала ще двадцять років – до 2006 року, як говорять її колеги « з вічно юною душею».

В останні місяці та роки Артура Сидорівна знаходить рідкі години провідати своїх колег-адвокатів, а адвокати відповідають її взаємністю:

Із привітання іменинниці 01.05.2014 р.:
«Рада адвокатів та КДКА Вінницької області від чистого серця вітають від імені адвокатської спільноти Вас з Днем народження.
Прийміть найщиріші вітання Вам, добрій жінці, мудрій добросердечній колезі і наставниці, бувшій судді Вінницького обласного суду, завідуючій Староміської ЮК, беззмінному члену Президії адвокатського обєднання, вдові учасника ВВВ, берегині сімейного благополучя.
Нехай жіноче щастя квітне веселково весняним першотравневим квітом, лунає скрізь для Вас привітне слово, а Бог благословляє Вашу долю, вбереже Вас від розчарування і болю.
Бажаємо Вам і Вашій родині достатку, щастя, радості.»

Богданова Тамара Арсентіївна
(1926-2012 р.р.)

Народилася Тамара Арсентіївна 2 жовтня 1926 року в с.Заливанщина Калинівського району Вінницької області в родині службовців. Батько на той час працював вчителем, а мати в жіночих організаціях. До початку війни 1941 року Тамара закінчила 7 класів середньої школи та була евакуйована разом з родиною. Батько загинув на фронті, а мати всі роки працювала на юридичній роботі: слідчим, суддею, заступником начальника управління юстиції Хмельницької області, заступником голови Хмельницького обласного суду.

Середню школу Тамара Арсентіївна закінчила під час евакуації в 1944 році в Омській області, поступивши зразу ж на юридичний
факультет Київського державного університету, після закінчення якого в 1949 р. направлена на роботу в Липецьку область. В цей же рік Тамара Арсентіївна вийшла заміж за офіцера армії-військового льотчика Богданова Володимира Івановича і переїхала разом з чоловіком у Саратовську область. В 1950 р. в родині народилася дочка Лариса, а в1959 році син Олег. До цього в 1957 році чоловіка було демобілізовано в все сімейство переїхало у м. Вінницю.

В 1958 р. за розпорядженням Міністерства юстиції України Тамару було направлено в розпорядження Вінницької колегії адвокатів,
пройшовши річне стажування, після чого деякий час працювала консультантом по кодифікації, а з 1 липня 1961 року – адвокатом 1-ї ЮК м. Вінниці ( 1965 по 1970 рр. консультант по кодифікації). З 1960 року Тамара Арсентіївна залишилася вдовою з двома малолітніми дітьми на руках.

Працюючи адвокатом Богданова Т.А. на протязі тривалого часу була членом комісії по якості, головою методичної ради. Президією
адвокатського об’єднання завжди відмічалися її дисциплінованість та скромність. Неодноразово вона нагороджувалася Почесними грамотами Президії обласної колегії адвокатури, цінними подарунками, туристичними путівками в Болгарію, Чехословаччину та Німеччину (що на той час було рідкістю).

Більше 40 років Тамара Арсентіївна чесно та добросовісно виконувала обов’язки адвоката, залишившись у пам’яті та серцях такою
у колег, чисельних учнів, родичів та близьких.

Васюра Степан Никифорович
(8 лютого 1923 р.н.)

ДОВГА ДОРОГА ЖИТТЯ ГІДНОЇ ЛЮДИНИ

Ми зустрічали не так багато людей, які прожили життя, як один день, жодного разу не звернувши з обраного шляху. Саме такою людиною, з незламним і непохитним життєвим стержнем є наш шановний коллега – Степан Никифорович Васюра.

Народився він холодного 8 лютого далекого 1923 р. в с. КорделівкаКалинівського району Вінницької області в мальовничому Поділлі, де пройшла його щаслива та безтурботна юність, де визрівали мрії та сподівання на майбутнє.
У голодному 1933 році помер його батько, і мама залишилася одна з чотирма дітьми. Злидні змусили брата і двох сестер покинути школу і податися на заробітки. Малому Степанові дуже хотілося навчатися. Найскладніше доводилося взимку, бо не мав теплого одягу.

Зі вспоминів:
«У морозні дні, щоб не замерзнути, з дому до школи біг щодуху, – каже Степан Никифорович. – Але навчання не залишив і в атестаті мав тільки відмінні й добрі оцінки. Готувався вступати до Вінницького педінституту на географічний факультет, карту знав, як кажуть, із заплющеними очима.
Наступного дня після шкільного випуску Степан почув, як у селі з уст в уста передавали тривожну звістку: «Війна!». На що хлопець відповідав так: «Німці не можуть воювати одночасно на два фронти». На той час вони вже були у стані війни з Англією і Францією».
Фактично прямо з випускного балу по закінченню середньої школи, не роздумуючи, і можливо не думаючи про якийсь героїзм та подвиги, в червні 1941 року зовсім юний хлопець вступив добровольцем в армійські ряди, щоб боротися з фашизмом.

Зі вспоминів:
«Піхота так піхота – вирішив через кілька днів після перших відвідин вйськомату. Мати плакала, не відпускала хлопця з дому. Казала, куди тобі, дитино, на війну? Малий, худий… Але Степан наполіг на своєму. Сусідський дядько збив з фанери чемодан, мати дала 30 карбованців на дорогу, хлібину, шмат сала і провела за село. Довго стояла, дивлячись услід синові і втираючи хустиною сльози. Через п’ять років вона так само плакала, коли Степан в один із днів після закінчення війни знову ступив на подвір’я батьківської хати. До 1944 року, поки село було під німецькою окупацією, фашисти забороняли доставляти пошту з фронту. Весь цей час мати не мала жодної звістки від сина».

Вже з 1 липня 1941 р. Степан став курсантом Новоград-Волинського піхотного училища.
Всі бачили мабуть старі військові фільми про захист Москви молодими курсантами військових училищ в промерзлих лісах та болотах під столицею, яких залишилося в живих один з сотні. Серед них і був Васюра С.Н. В жовтні 1941 року, із курсантів з неповним чотиримісячним стажем навчання нашвидкуруч була сформована 28 окрема стрілецька бригада, яка в складі 20-ї армії
направлена на оборону Москви.

Зі вспоминів:
«Я кажу тільки про те, що бачив на власні очі та що пережив, як кажуть, на своїй шкурі, – говорить фронтовик. – Ми перемогли, але якою ціною? Коли ведуть мову про перемогу, не часто згадують про співвідношення загиблих німецьких і радянських воїнів: на одного німецького солдата, який поліг на фронті, припадає дев’ять наших. Втрати могли бути набагато
меншими, якби наших солдатів тодішнє керівництво не сприймало як «гарматне м’ясо». Вибачайте за таке порівняння, але я сам був свідком того, що командири бездумно посилали під кулі солдатів тільки заради того, щоб виконати наказ Сталіна.
Степан Никифорович пам’ятає ранок 6 грудня 1941 року, коли 28 бригада та частини 331-ї стрілецької дивізії без будь-якої артилерійської підготовки атакували гітлерівців у місті Красна Поляна, а 18 грудня звільнили місто, захопивши трофеї, серед яких виявилася гармата «берг» калібром понад 200мм, із якої гітлерівці планували обстрілювати центр Москви (від Красної
Поляни до столиці – 27 кілометрів).
Потім бригада брала участь у визволенні міста Клин Московської області.
Курсант Васюра не приховував задоволення від перших бойових успіхів, і з великим ентузіазмом брався за виконання будь-якого складного завдання.
Взимку 1941–1942 року Степан з боями пройшов понад 200 кілометрів, визволяючи міста і села Московської, Калінінської і Смоленської областей.
Зима була холодною, стояли люті морози. Фашисти, відступаючи, виганяли жителів до Німеччини, а села спалювали. Вони залишали спеціальні команди підпалювачів. Степан Никифорович на той час був розвідником полку, і його взвод мав завдання запобігати знищенню населених пунктів.
Розвідники непомітно пробиралися в село і знищували підпалювачів».

Спочатку в якості розвідника 28 бригади, потім (після одужання від легкого поранення у лютому 1942 р. та присвоєння офіцерського звання) командиром взводу розвідки 40 бригади Західного фронту він брав участь у битві за Москву, визволенні міст Красна Поляна, Клин, Новопетровськ, Волокаламськ, Шаховське, багатьох регіонів Московської, Калінінської та Смоленської
областей. 27 квітня 1942 р. в боях на підступах до м. Ржева був тяжко поранений.

Зі вспоминів:
«Якби не поранення, я теж міг там навіки скласти голову, – каже фронтовик Васюра. – Але мене скаліченого доправили в госпіталь. Лікуватися довелося до середини грудня 1942 року. Після цього я потрапив у артилерійський дивізіон на посаду командира мінометного взводу. Визволяв Прибалтику, Білорусію, Київ. Після вигнання німців з Києва нас направили під Ленінград. До міста на Неві прибули у перший день 1944 року. До 30 березня звільняли Ленінградську область».

Після одужання у м. Омську та проходження курсів перепідготовки офіцерського складу у Новосибірську – командував в 1943 р. мінометним взводом 1189 стрілецького полку 358 дивізії у складі військ Першого Українського та Першого Прибалтійського фронтів по визволенню Лівобережної України, Вітебської області Республіки Бєларусь. У 1944 р. 358 стрілецька дивізія у складі 21 армії Ленінградського фронту приймала участь у визволенні Ленінградської області, розгромі ворожих військ на Карельському перешийку і визволенні міста-фортеці Виборг.
27 червня 1944 р. Васюра С.Н. знову був тяжко поранений і після довготривалого лікування у 22-річному віці був визнаний інвалідом II групи та звільнений 15 травня 1945 р. у відставку.

Він з тих, про яких кажуть, що пройшов фронтові дороги з першого до останнього днів війни, не відсиджувався в тилу, кожен день дивився смерті у вічі з надією на щасливе майбутнє, є взірцем солдатської доблесті та честі. За це він отримав дійсно фронтові державні нагороди : ордени: Червоної Зірки – 1944р„ Вітчизняної війни І ст.-1985 р., Богдана Хмельницького ІІ ст.-1999 р., медалі: „За оборону Москви”. „За оборону Ленінграда”, „Захисник Вітчизни”, „60 років визволення України” „60 років визволення Республіки Білорусії”, „Медаль Жукова”, „За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні” та біля 20-
ти ювілейних медалей.

Маючи активну життєву позицію та принциповість, з 1.07.1945 р. по 13.02.1963 р. Васюра С.Н. працював в органах прокуратури Вінницької області спочатку слідчим, потім прокурором Хмільницького району та Вінницького районів, прокурором з обслуговуванням Вороновицького району, старшим помічником прокурора Вінницької області.

13.02.1963 р. його обрано головою президії Вінницької обласної колегії адвокатів і на цій посаді пропрацював майже 25 років.

За тривалу активну і бездоганну роботу в органах прокуратури Васюра С.Н. неодноразово заохочувався, а позитивний досвід роботи очолюваних ним установ (прокуратури – за широке залучення громадськості до боротьби з правопорушеннями, президії колегії – за якісне обслуговування сільськогосподарських підприємств і сільського населення і т.п.) розповсюджувався серед установ прокуратури і колегій країни, не раз висвітлювався на сторінках центральної преси.

У зв’язку з призначенням персональної пенсії Республіканського значення Васюра С.Н. за власник бажанням звільнився з посади голови Президії Вінницької обласної колегії адвокатів. Проте, незважаючи на свій похилий вік, він, опираючись на високий професіоналізм і багатий життєвий досвід, активно продовжує проводити значну роботу з роз’яснення чинного законодавства і ролі права в житті суспільства та держави, про необхідність викорінення таких ганебних явищ в нашому суспільстві, як хабарництво, корупція і інші протиправні діяння та усунення умов і причин, що сприяють їх виникненню. До цього часу він бере активну участь у героїко-патріотичному вихованні молоді та розвитку ветеранського руху в місті і області.

У 2000 р. Степан Никифорович очолив Раду ветеранів адвокатів області – учасників ВВВ та вдів колишніх адвокатів-фронтовиків, а також на громадськихзасадах став працювати юрисконсультом в обласній та міській організаціях
ветеранів війни та праці, безоплатно, надаючи правову допомогу.
Регулярно проводить зустрічі з учнями середніх шкіл, з призовниками та солдатами строкової служби в Будинку офіцерів м, Вінниці.

Своєю невтомною і безкорисливою діяльністю, доброзичливістю Васюра С.Н. здобув високий авторитет у ветеранів, заслужив у них довіру та щиру повагу.

За заслуги і трудові досягнення у роботі в органах прокуратури та на посаді голови президії Вінницької обласної колегії адвокатів, вагомий особистий внесок у роботу з роз’яснення ролі права в житті країни, військово-патріотичне виховання молоді та активну участь у діяльності ветеранського руху, Васюрі С.Н. присвоєно почесне звання „Заслужений юрист України”, його неодноразово нагороджували Почесними грамотами облдержадміністрації і обласної Ради, правління обласної та міської організації ветеранів.

Восьмого лютого 2013 року Степана Никифоровича вітали з 90-літтям. Після смерті дружини фронтовик живе один, тому радіє кожному телефонному дзвінку, із вдячністю сприймає кожен вияв уваги. «Нічого, крім уваги, нам, фронтовикам, не потрібно, – каже ветеран. – Хотілося б, щоб це розуміли ті, хто живе поруч з нами, ті, з ким ми раніше працювали».

Адвокати Вінниччини горді за таких колег-адвокатів, та раді завжди бачити і чути сивочолого 91- річного Степана Никифоровича.

Воробйов Іван Семенович
(24.12.1924 – 17.09.1997)

Батьківщиною Івана Семеновича є с. Воробйовка Обоянського району Курської області, де він народився в сільській родині бідняків. В 1926 році батьки переїхали в м.Констянтинівку Донецької області і стали працювати на хімічному заводі простими
робітниками.
До початку війни Іван Семенович закінчив 7 класів школи, навчався в гірному технікумі та закінчив 2 курси скло механічного технікуму. До моменту окупації Донбасу німцями, велика родина (батьки, дві сестри та два брати) була евакуйована в м. Камінь на Обі Алтайського краю. Іван встиг до призову в армію 05.05.1942 року пропрацювати слюсарем на одному з підприємств, а після мобілізації, навчання на військових курсах та молодших командирів був направлений на фронт в лютому 1943 року.
Перебуваючи на фронті, до самого закінчення війни весь час був на передовій: мінометником та танкістом.
За участь у боях його було нагороджено бойовими відзнаками: Орденом Слави, медалями «За відвагу», «За взяття Берліна», «За звільнення Праги», «За перемогу на Німеччиною у Великій вітчизняній війні».

Не дивлячись на закінчення війни Іван Семенович продовжував службу в армії: в Австрії та у м. Бар Вінницької області і тільки в лютому 1947 року після тяжкої хвороби та встановлення інвалідності ІІ групи, його було демобілізовано.

До 1954 року Іван Семенович встиг пропрацювати зав канцелярією Вінницької обласної контори Держбанку, інструктором та завідуючим відділом обкому комсомолу, головою обласної ради ДСО «Буревісник», закінчив двохрічну Львівську юридичнушкоду, а згодом і Київський університет ім.. Шевченка За державним розподілом дипломованого юриста направлено на роботу слідчим Чорнобаївського та Звенигородського районів черкаської області.

В 1957 році Івана Семеновича за сімейними обставинами переведено у Вінницьку область, де він до 1972 року пропрацював слідчим та на різних прокурорських посадах в районних прокуратурах та Вінницькій обласній прокуратурі.

За рішенням президії Вінницької обласної колегії адвокатів від 6 березня 1972 року Івана Семеновича прийнято адвокатом у 2-у юридичну консультацію м. Вінниці. В цей же рік його призначено завідуючим юридичною консультацією Староміського району м. Вінниці, в 1974 році він очолив комісію по якості обласної колегії адвокатів.

Як і всіх адвокатів тієї післявоєнної школи Івана Семеновича відрізняли чесність, принциповість, відвертість у відстоюванні своєї правоти та законності по кожній зі справ.
На жаль це не завжди подобалося прокуратурі та суддям при розгляді конкретних справ, вони зверталися до президії з заявами про деяку різкість та відвертість Івана Семеновича під час судових слухань.

Вітаючи Івана Семеновича з 60-річчям голова президії Васюра С.Н. зазначав:
«Хотя вследствие свого ершистого характера, Вы иногда и зарабатывали «шишки», однако мы все вас любим и уважаем за Вашу прямоту и душевность…».

Іван Семенович був на бойовому посту до останнього дня свого життя 17 вересня 1997 року.

Він залишив після себе не тільки добру пам’ять колег, але і пам’ять рідних та близьких: дружини – Галини Максимівни, яка все життя пропрацювала у бібліотеці Вінницького педагогічного університету, сина Миколи, 1948 р.н. та дочки Наталії, 1955 р.н., брата та сестер, чисельних внуків та племінників.

Сільніцький Микола Миколайович
(1937-2018)

Сільніцький Микола Миколайович народився 15 липня 1937 року в селі Браженці Полонного району на Хмельниччині в сім’ї військовослужбовця – Миколи Івановича Сільніцького, який пройшов всю Вітчизняну війну, та закінчив її у 1945 році в Берліні командиром артилерійського дивізіона, майором. Після війни він разом з сім’єю тривалий час служив у Західній Україні і після звільнення в запас переїхав в смт.Вапнярка на Вінниччині.
Вже тут в1952 році Микола Миколайович закінчив Вапнярську семирічну школу. Після чого навчався в Одеському залізничному технікумі, який з відзнакою закінчив у 1956 році.

В 1956-1957 роках служив в армії. Трудову діяльність розпочав у 1957 року в паровозному депо м. Котовськ Одеської залізниці кочегаром паровоза, потім помічником машиніста паровоза, машиністом тепловоза. В 1963 році без відриву від виробництва поступив на заочне відділення юридичного факультету Одеського державного університету ім.Мечникова, який закінчив у 1969 році.

В 1967 році переведений в органи прокуратури Вінницької області. В органах прокуратури пройшов всі шабелі від слідчого, помічника прокурора, прокурора району, прокурора транспортної прокуратури до прокурора слідчого відділу прокуратури Вінницької області. За час роботи в органах прокуратури неодноразово заохочувався грамотами, цінними подарунками, відомчими відзнаками, в 1978 році йому було вручено іменний годинник від Генерального прокурора Союзу РСР.

В серпні 1984 року перейшов на роботу у Вінницьку обласну колегію адвокатів де пропрацював адвокатом Замостянської юридичної
консультації до 2013 року. Неодноразово коллектив висловлював йому довіру обираючи його головою профспілкової організації юридичної консультації. Після смерті його коллеги та близького друга Грачова Віталія Георгійовича був обраний завідувачем Замостянської юридичної консультації. За сумлінне ставлення до своїх обов’язків неодноразово заохочувався.

На всіх посадах його відзначали як людину добру, щиру, відповідальну, завжди готову допомогти іншим. По собі він залишив добру пам’ять колег та близьких.

Справу Миколи Миколайовича продовжує його син — Олександр.